Знищ мене. Тагере Мафі

      Жах розриває мої повіки.

      Тіло вкрите холодним потом, мозок плаває на хвилях відлуння болю. Перед очима йдуть кола, розчиняючись у темряві. Я навіть не уявляю, скільки проспала. Я не уявляю, чи мої марення налякали однокамерника. Іноді я голосно кричу вві сні.

      Адам дивиться на мене.

      Я важко дихаю, мені вдається підвестися. Натягую ковдри на тіло й усвідомлюю, що забрала його єдину надію зігрітися. Мені чомусь навіть не спадало на думку, що він може замерзнути так само, як і я. Я тремчу, але його силует на тлі темряви непорушний. Я не знаю, що сказати. Говорити нічого.

      – Тут ніколи не припиняються крики, чи як? Крики лише почалися.

      – Ні, – безглуздо відповідаю я. Трохи червонію і рада, що надто темно, щоб він це помітив. Він мав чути мої крики.

      Іноді здається, що мені краще ніколи не спати. Іноді здається, якщо я залишатимуся дуже-дуже спокійною, якщо зовсім не рухатимуся, щось зміниться. Може, якщо замру я, замре й біль. Я не зрушу й на дюйм.

      Якщо завмерти, не станеться нічого поганого.

      – З тобою все гаразд? – в Адама стурбований голос. Я роздивляюся його стиснуті кулаки, насуплене чоло, напружену щелепу. Це та сама людина, що вчора відібрала моє ліжко й ковдру і яка зосталася без ковдри сьогодні. Такий зухвалий і безтурботний лише кілька годин тому; такий дбайливий і прибитий зараз. Мене лякає, що це місце так швидко його ламає. Я здогадуюся, що він чув, доки я спала.

      Мені шкода, що я не можу вберегти його від жаху.

      Щось розбивається; здаля долинають болісні зойки. Ці кімнати глибоко в бетоні, стіни товщі за підлогу, а стеля розрахована на те, щоб не пропускати звук. Якщо я чую цю агонію, то вона нездоланна. Щоночі в цій будівлі лунають інші звуки, яких я не чую. Щоночі я думаю, хто наступний, може, я.

      – Ти не божевільна.

      Я підвожу погляд. Він виструнчився, його очі зосереджені та ясні, дарма що пелена пітьми накриває нас. Він глибоко вдихає.

      – Я думав, тут усі божевільні, – продовжує він. – Думав, що вони зачинили мене з психами.

      Я рвучко хапаю кисню.

      – Дивно. Я теж так думала.

      1

      2

      3 секунди минає.

      Він усміхається так широко, так радісно, так щиро, що моє тіло здригається, немов від несподіваного гуркоту грому. Я не бачила усмішки 265 днів.

      Адам підводиться.

Скачать книгу