що я монстр.
Я заплющую очі й змушую себе заспокоїтися.
Чую скрип його ліжка, стогін пружин, коли він сідає. Опускаю очі й роздивляюся підлогу.
– Ти, напевно, замерз.
– Ні, – він надсадно зітхає. – Насправді я палаю.
Я схоплююся так швидко, що ковдри падають на підлогу.
– Ти хворий?
Я роздивляюся його обличчя, намагаючись помітити сліди лихоманки, але не підходжу ближче.
– Відчуваєш запаморочення? Суглоби ломить?
Намагаюся пригадати свої симптоми. Я тиждень була прикута до ліжка. Могла лише доповзти до їжі та впасти в неї обличчям. Навіть не знаю, як мені вдалося вижити.
– Як тебе звати? Він питав уже тричі.
– Ти можеш бути хворим, – це все, що я можу сказати.
– Я не хворий. Мені просто спекотно. Я не звик спати одягненим.
У моєму шлунку спалахують метелики. Сором несподівано пече мою плоть. Я не знаю, куди дивитися.
Глибоке зітхання.
– Учора я був поганню. Я поводився з тобою як ідіот, вибач.
Я не повинен був так чинити.
Мені доводиться витримати його погляд.
Його очі – кобальт ідеальної форми, сині, немов свіжий синець, чисті, глибокі й рішучі. Його щелепа стиснута, а обличчя напружене. Він думав про це всю ніч.
– Усе гаразд.
– То чому ти не скажеш свого імені? – він подається вперед, а я завмираю.
Я тану.
Бурмочу.
– Джульєтта. Моє ім’я Джульєтта.
Його вуста розтягуються в усмішці, що ламає мені хребет. Він повторює моє ім’я, немов слово, що йому подобається. Полонить його.
П’ять
Я не знаю, коли це почалося.
Я не знаю, чому це почалося. Я нічого не знаю, крім криків.
Моя мати кричала, коли зрозуміла, що більше не може мене торкатися. Батько кричав, коли зрозумів, що я зро била з матір’ю. Батьки кричали, коли зачинили мене в кімнаті, і сказали, що я маю бути вдячна. За їхню їжу. За їхнє гуманне ставлення до такої почвари, що насправді не може бути їхньою дитиною, за те, що вони лінійкою ви мірювали дистанцію, на якій я мала триматися.
Вони казали, я зруйнувала їхні життя.
Вкрала їхнє щастя. Позбавила свою матір надії знову мати дітей.
Чи я не розумію, що зробила те, про що вони просили. Чи я не розумію, що зруйнувала все.
Я так старалася виправити те, що зруйнувала. Щодня я намагалася бути такою, якою хотіли вони. Увесь час я прагла стати кращою, але так і не здужала цього зробити.
Єдине, що я знаю тепер, – науковці помиляються. Світ плаский.
Знаю, бо мене кинули на край цього плаского світу, і сімнадцять років я намагалася видряпатися, залізти на зад. Але неможливо перемогти силу тяжіння,
