style="font-size:15px;"> Він обережно подається вперед, і я майже боюся дихати. Його пальці тягнуться по зношеній тканині одягу, який мені ніколи не належав, і мені вдається видихнути. Доки він не торкається моєї шкіри. Доки він не торкається моєї шкіри. Це, здається, має бути таємницею.
Моя зношена футболка пралася в жорсткій воді цієї установи стільки разів, що вона немов тоненький мішок на моїй шкірі.
Я перекидаю йому в руку більший шматок мила й навшпиньки відходжу назад.
– Я ввімкну для тебе душ, – обережно пояснюю я, намагаючись не підвищити голос, щоб не почули інші.
– Що мені робити з одягом? – його тіло досі надто близько до мене.
Я тисячу разів кліпаю в темряві.
– Потрібно його зняти.
Він тихо сміється, це чимось схоже на вдоволене зітхання.
– Ні, це я знаю. Я маю на увазі, що мені робити з ним, доки я в душі?
– Намагайся його не намочити.
Він глибоко зітхає.
– Скільки в нас часу?
– Дві хвилини.
– Господи Ісусе, чому ти не сказала, що…
Я відкриваю його душ одночасно з моїм, і ці скарги поглинає звук розхитаних кранів, схожий на розрив кулі.
Мої рухи механічні. Я робила це стільки разів, що вже запам’ятала найефективніший спосіб помитися й розподілити мило по шкірі так, щоб вистачило й на волосся. Тут немає рушників, тож фокус полягає в тому, щоб не надто змокнути. Якщо все-таки це станеться, то так повністю й не висохнеш і наступний тиждень помиратимеш від застуди. Кому-кому, а мені це добре відомо. Через 90 секунд я відтискаю своє волосся й знову одягаю свій зношений одяг. Тенісні туфлі – моя єдина річ, що ще гарно збереглася. Ми тут небагато ходимо.
Однокамерник слідує за мною майже відразу. Я із задоволенням відзначаю, що він швидко вчиться.
– Тримайся за край моєї сорочки, – інструктую я. – Нам потрібно поспішати.
Його пальці легенько торкаються моєї спини, і я закушую губу, щоб притлумити стогін. Майже зупиняюся. Ніхто ніколи не клав руки близько до мого тіла.
Мені потрібно поспішати вперед, тож його пальці відтягує назад. Він перечепився за щось, намагаючись встигнути за мною.
Коли ми нарешті знову зачинені в чотирьох стінах клаустрофобії, однокамерник не припиняє дивитися на мене. Я скручуюся в кутку. Мої ліжко, ковдра й подушка досі в нього. Я пробачаю йому його невігластво, але, можливо, до дружби нам ще далеко. Можливо, я поквапилася допомогти йому. Можливо, він тут лише для того, щоб принизити мене. Але якщо я не зігріюся, то захворію. Моє волосся досі вологе, а ковдра, у яку я звичайно його загортаю, на його боці кімнати. Можливо, я досі боюся його.
Я надто різко вдихаю, надто швидко роззираюся в тьмяному світлі дня. Однокамерник накидає дві ковдри на мої плечі.
Одну мою.
Одну свою.
– Вибач, я повівся як козел, – шепоче він до стіни. Він не торкається мене, і я
