до кишені й спробувати намацати там гаманця. Їй з голови не виходила ранкова дядькова засторога: «Без здобичі не вертайся. Це Різдво – шансів прірва». Певно, що на нього хтось тиснув, бо останнім часом він став особливо нестерпним та вимогливим.
Щойно вона наблизилася, чоловік різко розвернувся та засунув руки до кишень. Їй би варто бути обачнішою, та насправді дівчина відчула полегшення.
Луїза ще глибше зарилася підборіддям у комір, ширяючи поміж шнурованих черевиків та лакованих туфель на тротуарі. Окрім дядька, вона поверталася додому до матері, яка лежала в ліжку, ще й не зовсім хвора, проте й не здорова так точно – горе, важка праця та голод позначилися на її худорлявій статурі. Заглибившись у думки, Луїза відчула жар, ще навіть не усвідомивши, що ним пашіє від лавки з каштанами. Гіркий дим вдарив їй у порожній шлунок.
Уже через декілька хвилин вона крихітними смужками віддирала жорстку запечену гарячу шкірку, передніми зубами відкушуючи солодкий горіх під нею. Лише два собі, пообіцяла вона, а решту залишить матері й сподіватиметься, що вони не надто захолонуть до того часу, як вона вернеться додому. Дівчина прихилилася до стіни позаду лавки, насолоджуючись теплом її вогню. Продавець каштанів був веселий, а навколо панувала радісна святкова атмосфера. Луїза відчула, як розслабляються плечі: вона так довго сутулилася, що вже й не помічала цього. Потім підвела погляд і побачила, як дехто знайомий ішов їй просто назустріч: Дженні.
Луїза позадкувала й спробувала сховатися в тіні. Вона засунула пакет із каштанами в кишеню й вище підняла комір. Дженні підійшла ближче, й Луїза знала, що втрапила в пастку – вона не могла піти, не розкривши себе. Її дихання пришвидшилося, і в паніці вона нахилилася, прикинувшись, що зав’язує шнурки.
– Луїзо?
Її ліктя торкнулася рука, схована від зими в рукавичці. Струнка постать була вбрана у модне вельветове пальто, вільно підрізане та розшите павичевим пір’ям. Якщо Луїзине зелене фетрове пальто й було гідне її тонкої статури раніше, то тепер воно потонуло в сірості. Проте голос Дженні був приязний та сповнений теплоти.
– Це ти?
Тікати було нікуди. Луїза стояла, намагаючись здаватися здивованою.
– О, Дженні! – вигукнула вона. Її щоки палали від сорому через близькість майже скоєного злочину та зустріч із давньою подругою. – Привіт. Не впізнала.
– Так добре зустрітися з тобою, – промовила молода жінка. Її краса була ще пуп’янком, коли Луїза бачила її востаннє, але тепер розквітла в щось водночас величне та витончене, мов кришталева люстра.
– Боже, минуло… Скільки? Чотири роки? П’ять?
– Так, гадаю, що десь так, – відказала Луїза. Вона поклала руку на каштани в кишені, вбираючи їхнє тепло.
Раптом у полі зору з’явилася ще одна постать: дівчина десь на два роки молодша за Луїзу, з темним волоссям, що вільними кучерями спадало на плечі, зеленими очима, що визирали з-під краю капелюшка. Вона всміхалася,
