Луїзи. Тому чашка та блюдце були старшими за неї – щонайменше дев’ятнадцяти років, – але здавалися не такими надщербленими та тріснутими, якою почувалася вона сама.
І тільки сівши за стіл із чашкою чаю перед собою, Луїза дозволила собі заплакати, але ненадовго. Вона витерла обличчя долонями й трусонула головою. Настав час щось робити. Їй згадалися слова Ненсі Мітфорд про помічницю няні, яка втекла. Є шанс, що вони й досі шукають когось на її місце. Дженні мала знати. У шухляді на кухні Луїза знайшла аркуш паперу та олівець, а тоді почала писати листа, який, як вона сподівалася, усе змінить.
Розділ третій
12 січня 1920
Коли Луїза з матір’ю вийшли з чорного входу вибіленого будинку місіс Шовелтон у Драйтон Ґарденс, уся їхня увага була зосереджена на важкій ноші. Луїза, прагнучи позбавити матір більшого тягаря, ніж та могла витримати, знову заштовхала більшу половину до свого кошика.
Дженні відповіла на Луїзиного листа, порадивши написати економці Мітфордів, пані Віндзор. «І люба, – додала вона, – гадаю, тобі краще згадати будь-який досвід роботи з дітьми, якщо в тебе він є. У них шестеро малят». Відтоді минуло два тижні. Ні слова від пані Віндзор, і Луїза ні на крок не наблизилася до іншого способу позбутися дядька. Тягар її думок був значно важчий за кошик з білизною. Пронизливий вітер змусив їх опустити голови, а сліпуче сяйво металевого зимового сонця, що й досі було низько на небосхилі, пекло їм у шиї, поки вони затято несли додому роботу на день.
Дорогою Луїза помітила свого дядька Стівена в гостроверхому капелюсі. Чоловік прихилився до ліхтарного стовпа й цмолив цигарку. Зрозумівши, що вони от-от пройдуть повз нього, він кинув цигарку додолу. Шкарпетик теж був там, покірно сидів на задніх лапах біля Стівенових ніг. Він ворухнувся, щоб підійти до Луїзи, та його зупинив короткий свист господаря. Стівен дав йому якогось смаколика з кишені й потріпав за шовковисте вухо. А потім натягнув на обличчя посмішку, яка не випромінювала взагалі нічого. Луїза бачила все це й ближче підійшла до матері, втупивши погляд уперед, на головну дорогу, де було повно людей та авто. Свідки.
– Агов, – крикнув він їм услід. – Навіть не привітаєтеся?
Луїзина мати розвернулася, почувши голос, і збентежено скосила на Стівена очі.
– Стівене? Сьогодні ж не платіжний день, – сказала вона.
– Я знаю.
– Тоді чому ти тут?
– Хіба не можна просто прийти, щоб привітатися з любою зовицею та її гарненькою племінничкою? – запитав Стівен.
Він підійшов ближче, обличчя безвиразне. Шкарпетик дріботів позаду. Луїза відчула, як щось промайнуло крізь неї, і на якусь мить їй здалося, що вона може знепритомніти.
– Я оце подумав, що прийду й простягну вам руку допомоги, – сказав він і взяв кошик Луїзи.
Вона опиралася, лиш якусь коротку мить, але він легко висмикнув кошика з її рук. Тоді повернувся до Вінні, кутики вуст піднялися вгору, цього разу не показуючи
