разом із нею вже протягом шести років. А якщо й впізнає, то буде обурений її зовнішнім виглядом та появою на головних сходах – очевидно ж, що вона прислуга, а не гостя родини – і, мабуть, зачинить двері їй перед носом.
Відкинувши цю думку ще до того, як вона встигла виникнути, Луїза, ще більше віддаляючись від матері, побігла вперед до викладеної бруківкою вулички зі стайнями, де в сутіні могла відірватися від дядька – якщо не забракне впевненості в кроках слизькими круглими камінцями.
Та проте вагання біля сходів до будинку стало для Луїзи фатальним, і цього разу Стівен схопив її за зап’ястки, завівши руки за спину. Обличчя дівчини скривила гримаса болю, й вона зігнула лікті та коліна, намагаючись вирватися. Стівен стиснув її зап’ястки докупи, легко, однією великою долонею, а іншою згріб повну жменю волосся та схопив ззаду за шию. Вона мигцем глянула на темні жовті нікотинові плями на його нігтях і відчула, як ізсередини підіймається хвиля нудоти.
– На твоєму місці я б не намагався, – глузливо мовив він. – Ти йдеш зі мною.
Луїза припинила спроби боротися з ним. Він був більший та важчий за неї, їй не перемогти. Він відчув її покору під своєю хваткою і відпустив шию, втім досі тримаючи її руки за спиною. На іншому боці вулиці швидко йшла жінка, цокаючи підборами, немов об’їжджений поні. Вона мигцем глянула на них, однак не зупинилася.
– Розумна дівчинка, – лагідно промовив Стівен. – Якби ж тільки ти мене частіше слухала, то й усіх цих проблем у нас не було б.
Так, немовби він був поліціянтом, а вона злочинцем, Стівен провів Луїзу до кінця стаєнь та вивів на Фулгам-роуд, де спіймав таксі. Якщо водій і стривожився, побачивши чоловіка у робітничих черевиках та вовняному пальті, який затягнув до авто молоду жінку у вбогому одязі, дешевому капелюшку та ще й із собакою, то він не виказав цього.
– Вокзал Вікторія, – сказав Стівен водієві. – І швидко.
Розділ четвертий
12 січня 1920
Високу постать Ґая Саллівана мало не в три погибелі зігнуло від реготу, капелюх, здавалося, ось-ось впаде, й чоловік відчував, що й піджак може будь-якої миті розійтися по швах.
– Гаррі, припини! Я більше не можу.
Здавалося, що Гаррі Конлон саме обмірковує, чи припинити, а чи продовжити своєму другові ці приємні тортури. Вони влаштували собі маленьку перерву на чай у кабінеті начальника вокзалу в Льюїсі, куди їх відправили розслідувати зникнення кишенькового годинника. Пана Марчанта, начальника вокзалу, добре знали у Залізничній поліції Лондона, Брайтона та Південного узбережжя за майже щотижневі виклики через злочини, яких не було.
– З усім тим, хлопці, – серйозно нагадав їм суперінтендант Джарвіс, – це не означає, що й цього разу він помиляється. Ніколи не припускай – якщо хочеш бути добрим поліціянтом. Пригадуєте індика, який думав, що дружина фермера щоранку з’являється, тільки щоб наповнити його годівницю, і який зрозумів, що помиляється, лише…
– На Святвечір. Так, сер, – перебив Гаррі.
– Гм,
