які вкупі лежали в кутку поля, перед ними стояв один-єдиний бик – ніби прем’єр-міністр та його лінивий парламент. Було ще два тунелі, у кожному з яких потяг занурювався в темряву, і тоді звук коліс робився приголомшливо гучним для Луїзиних вух.
«Зараз, – подумала Луїза. – Забери листа зараз».
Вона повільно підняла ліву руку й кінчиками пальців ледь торкнулася товстої вовни Стівенового пальта. Піднялася вище до краю його кишені, притиснула ліктя до грудей; серце так сильно билося в грудях, що їй стало зле. Та щойно вона зімкнула подушечки вказівного та великого пальців, щоб потягти за кутик, у купе знову стало світло, й вона опустила руку.
Стівен відчув цей рух й різко глянув на неї, та її обличчя залишалося спокійним і вона незмінно дивилася вперед. Луїза побачила, як він, обмацавши кишені, немов шукаючи чогось, крадькома перевірив листа, а потім витягнув мішечок із тютюном і почав крутити цигарку. Уже скоро купе заповнили сірі хмарки диму. Літня дама злегка кашлянула, проте не перервала ритму свого схлипування. Коли Стівен вже майже докурив, а червоне сяйво загрожувало обпалити кінчик його великого пальця, Луїза зрозуміла, що потяг починає сповільнюватися. Зі сповільненням коліс її серце билося дедалі швидше, калатаючи в грудях так, що вона майже відчувала його пульсування в горлі. Потяг зупинився, й Луїза несподівано підвелася.
– Дядьку, а й справді, – сказала вона, широко всміхаючись, – ви поводитеся дуже грубо. Ця бідолашна леді заледве дихати може.
Літня пані глянула на Луїзу. Стівен почав піднімати руку, але Луїза прикинулася, що не помітила цього, й відчинила вікно, всміхаючись своїй попутниці так, наче це була взаємна симпатія. Вона відчувала удари дверей, що відчинялися та зачинялися по всьому потягу, коли численні пасажири виходили та заходили, а потім черговий оголосив назву станції – Льюїс. Луїза опустила вікно якомога нижче, повертаючи вбік, і просунула праву руку назовні, щоб схопити ручку.
– Сядь! – вигукнув Стівен. Він підвівся, як вона й передбачала, і підійшов до неї, кинувши недопалок на підлогу. Шкарпетик скочив на ноги. Луїза почула свист чергового, довгий та гучний. Потяг подав гудок відправлення, і вона відчула ривок, коли колеса знову почали повільно рухатися.
Часу на роздуми не було. Луїза рвонула листа з дядькової кишені, щойно він підійшов ближче, зовсім як він же і вчив, а тоді натиснула, відчиняючи двері, й вистрибнула на рейки, перекотившись; потяг набирав швидкості, гойдалися розчинені двері, а дядько так і лишився стояти в отворі, його обличчя спотворене гримасою люті, рот безцільно відкривався й закривався, і з нього виривалися клуби пари.
Розділ шостий
12 січня 1920
За своїм сміхом Гаррі та Ґай не помітили, як до кабінету начальника вокзалу забіг черговий.
– Сер, пробачте, сер, на рейках дівчина, – пробурмотів він, а тоді випростався, побачивши їхні форми. – Перепрошую, сержанте, – сказав він до Гаррі. – Я думав, ви містер Марчант. Можете піти
