його вбили на початку війни в битві під Монсом. Двоє інших братів були у Франції, глибоко в окопах, і стоїчний зміст їхніх листів зраджував тремтливий почерк. Батько працював довгими змінами на фабриці, а мати стала безбарвною тростинкою, яка ковзала в тінях власного дому, заледве створюючи хоч звук. Не до розмов було. Коли Ґаю перевіряли зір, він заїкався, відчайдушно намагаючись не провалитися, і вгадував відповіді, однак літери стрибали та розпливалися перед ним і він знав, що це безнадійно. Коли він повертався до будинку номер вісім на вулиці Тулі, де його чекала мати, лило мов з відра, вода стікала з його сорочки, промочуючи наскрізь. Цього не стало задосить тоді, коли він прагнув фізичного болю, чогось та будь-чого, що дало б йому право зрівнятися з братами та їхньою мужністю. Принижений, він стояв перед вхідними дверима і намагався знайти в собі сили, щоб їх відчинити. Навіть сльози матері, яка з полегшенням схлипувала в нього на грудях, не змогли викорінити з його серця бажання мати змогу зібрати речі й піти на війну.
Зарахування до лав Залізничної поліції Лондона, Брайтона та Південного узбережжя дало йому ціль, впевненість у собі, навіть якщо й не допомогло до кінця позбутися кривих посмішок у свій бік. Коли пані Кертіс із десятого будинку поздоровила його із закінченням поліційної підготовки, вона не змогла втриматися від зауваження: «Залізнична поліція – це ж не справжня поліція, правда?» Торік три його брати повернулися додому – Берті, наймолодший, вступив на військову службу за півроку до кінця війни, – і всі вони влаштувалися мулярами та підручними. Ґай був щасливий від того, що вони вернулися неушкоджені, і гадав, що його ошатна форма та поліційний шолом вартуватимуть йому дещиці поваги від братів, але коли його змусили визнати, що до його обов’язків також входить поливання підвісних рослин на вокзалі та налаштування сигналізації, глузування почалися знову, й кінця-краю тому не було.
Коли Ґай та Гаррі зайшли до кабінету пана Марчанта того ранку, то побачили, як начальник вокзалу проходжується кімнатою, тримаючи годинника в руці.
– О, ви прийшли! – сказав він, на його обличчі відбилася тривога. – Ви знову спізнилися. Я відчинив шухляду столу п’ять хвилин тому і знайшов там годинника.
Гаррі був на межі того, щоб розреготатися, і Ґай глянув на нього якнайсуворіше крізь товсті лінзи.
– Я бачу, сер, – промовив Ґай. – Думаєте, його повернули на місце, коли злодій почув, що ви повідомили про крадіжку?
Пан Марчант зупинився й стояв зовсім не рухаючись, дивлячись на Ґая так, немов той відкрив йому таємницю сенсу життя.
– А знаєте, так! Думаю, саме це і сталося.
Гаррі прикинувся, що зайнятий пошуками записника, ховаючи обличчя й щосили намагаючись приглушити фиркання, яке, здавалося, ось-ось вирветься на волю. Ґай спромігся втриматися, записавши свідчення пана Марчанта й кивнувши йому якомога серйозніше, але коли задзвонив телефон, він нарешті дозволив собі перехопити погляд Гаррі та всміхнутися.
– Вибачте,
