це зустрівся з нею сам король, —Кричить: «Любов і Франція – пароль!
Агнеса я!» – Не встигла докінчити,
Як бідолашну ухопили бритти,
Бонно-добрягу також узяли —
I до Шандоса хутко повезли,
Що, повен люті і страшного гніву,
Поклявся в серці покарать жахливо
Розбійників (хоч би там хто вони),
Які украли меч його й штани.
Під час, коли з очей нам відлітають
Останні зграї животворних снів,
Щебече птаство в глибині гаїв,
Пригаслі сили в серці воскресають,
Жвавіше котиться по жилах кров,
Тремтять бажання, виника любов, —
Під час отой перед тобою стала,
Шандосе, дівчина; вона сіяла,
Неначе сонце східне навесні.
Яке ж чуття в сердечній глибині
Збудила німфа, дивна красотою,
В твої штани одягнена, герою?
Огонь пробіг в Шандосових очах,
I він крізь зуби каже, їй на страх,
Милуючися на дівочі чари:
«А, маю знов свої я шаровари!»
На постіль садить він її мерщій
I промовляє: «Полонянко мила,
Не до лиця одежу ти наділа».
По тих словах, нестримний та палкий,
Він панцира зриває з неї хтиво.
Пручається Агнеса соромливо
І стогне в переможцевих руках,
Звертаючись до Карла у думках.
А що ж Бонно? Його вояк завзятий
Послав, яко митця, кухарювати,
Відомо-бо, хоч то вже й давній час:
Бонно – вигадник кров’яних ковбас,
Йому ви честь, французи, віддаєте,
Коли з вуграми хвалите паштети!
«Сеньйоре! Що ви хочете вчинить?
Ой лишечко!» – Агнеса лебедить.
Шандос: «Божуся (божаться всі бритти)20,
За кривду я повинен одплатити.
Штани – мої, а я добром своїм
Не поступався ще ні перед ким».
Таке промовив – і з одного маху
До голого роздяг він бідолаху, —
А та, обійми чуючи міцні,
Ридала тільки: «Я не хочу, ні!»
Під цю хвилину крик розтявсь: «До зброї!»
Зчинився гуркіт, лемент, ґвалт і грім, —
І, крові й смерті вісником страшним,
Сурми розлігся голос бойової.
Прокинувшися, Жанна не знайшла
Ані шолома із пером з орла,
Ні панцира21, ані брагет, що звичай22
Носити каже статі чоловічій.
Без роздуму, схопивши навмання
Свойого зброєносця убрання,
Вона ослові скочила на спину
I крикнула: «За віру! За країну!»
Сто рицарів на поклик той гучний,
Шістсот солдатів кинулося в бій.
Тут брат Лурді, щоб край свій рятувати,
Покинув темні Дурості палати
I до англійців прилетів з небес,
Мішок незграбних несучи чудес
Та нісенітниць, що ченці побожні
Між людом сіють у часи тривожні.
Труснув мішком – і лютих ворогів
Дикунських забобонів оповив
Густий туман, що Франція віддавна
У нім живе, своїм
