—Наш Дюнуа красуню молоду
Обняв за стан, щоб їй опору дати,
А дівчина, бажавши, певне, спати,
Схилилася до нього, як мaла.
Тож близькість поміж них така зайшла,
Що, поки наші подорожні мчались,
Уста їх щохвилини зустрічались,
Щоб говорити зблизька, не здаля,
Про рідний край, війну та короля.
Розказують, принаднице Авроро6,
Що Карл Дванадцятий тебе до двору
Не зважився прийняти аніяк —
І рацію суворий мав вояк,
Гроза для вінценосців те кохання:
Було б з тобою затяжке змагання.
Та з Жанною відмовитись утіх,
Голодному не їсти страв смачних, —
Хто більший подвиг появити може?
Був Дюнуа на д’Арбрісселя схожий7, —
Великого святого, що лягав
Між двох черничок на тісній постелі
І, груди й стегна гладячи дебелі,
Диявольську спокусу відганяв.
Зайнявся день, і перед їхнім оком
Піднісся замок видивом широким:
Фасад чудовим мармуром білів,
Дорична височіла колонада,
На ній балкон із яспису горів,
Порцелянова грала балюстрада.
Мандрівникам, натомленим украй,
Здалося, ніби перед ними рай.
Пес гавкає – і двадцять сурем грає
Їм надобридень; сорок слуг метких
Назустріч подорожнім вибігає,
Усі в уборах пишно-золотих.
Два молодці ведуть з уклоном їх
У щедро приоздоблені палати;
В купелях світлих миють їх дівчата
З пошаною; по сніданні смачнім
Постелено м’які постелі їм,
І аж до ночі, в любому спокої,
Хропли там по-геройському герої.
Та треба знати: замка володар
Такого, що позаздрив би і цар,
Був син одного з геніїв чудовних,
Що іноді їм набіга каприз
До чад землі, безсилих і гріховних,
З небес високих ізлетіти вниз.
Це божество зійшлося по-людському
З черницею в монастирі святому,
I народився в них Гермафродит,
Чаклун і некромант[67] на цілий світ,
Син щонайкращий батькові такому.
Чотирнадцять йому збулося літ —
I з височин отець його злітає
I каже так: «Моя в тобі палає,
Дитино, кров. Скажи ж мені, який
Тобі дарунок дати, сину мій, —
Усе ладен для тебе я зробити!»
Жадібний зроду, в маренні неситий
Гермафродит на те йому: «Палких
Душа моя щохвилі прагне втіх,
Подвійна стать – моя найбільша мрія.
Хай жінкою роблюся уночі я,
А вдень хай буде з мене чоловік!»
Інкуб[68] йому: «Гаразд, дитя!» – і зник.
Від того дня ця дивина природи
Подвійно споживає насолоди.
Отак Платон, довіреник богів8,
Про наших повідає прабатьків,
Що першими сотворені із глини
Всім бездоганні, дивні андрогіни,
Які, одержавши подвійну стать,
Самі
