горда, вся в пістрявих плямах,На мускулястих і твердих ногах,
Немов тигриця, з полум’ям в очах,
Осла тупого одбиває замах,
Що на озадок любий був ізліз —
І, вдарений, аж покотився вниз.
Та зле вчинила дівчина, хоч браво:
Господар на пошану має право.
Звичайно, соромливість боронить
Повинні всі дівчата й навіть дами,
Але ж як принц навколішки стоїть,
Чи дивовижний геній перед вами, —
Його в лице не випадає бить.
Гермафродит, хоч був гидкий, як гріх,
Іще в житті не зазнавав такого,
Ба й зважитись ніхто б на те не міг.
Він галасує, кличе слуг своїх —
Пажів, лакеїв, гайдуків усіх —
I з натовпу до нього докотилось:
«На Дюнуа вона б так не гнівилась!..»
Брехні трутизно, наклепів жало,
Гадюки чорні чорної обмови!
Як при дворі французькому, кубло
Ви в’єте й там, де сяє цвіт любові!
Ображений подвійно, наш тиран
Страшний, кривавий укладає план
I слугам каже часу не барити —
Обох на кіл негайно посадити.
Покірні слуги, чувши вирок цей,
Високі палі ставлять для гостей —
I смерть дочасна має там скосити
Ясної Франції найкращі квіти!
Челядники бастарда роздягли,
Зв’язали і на місце привели,
Де гордовиту, чисту і вродливу
Юрба нахабна мучила вже Діву:
За вроду і за сміливий удар
Їй смерть готує свій кривавий дар.
Ведуть її, різками затинають,
Сорочку з тіла білого зривають
І катові лихому віддають.
А Дюнуа, йдучи в останню путь,
Дочасно вмерти маючи не в битві,
Високу душу вилива в молитві.
Та гордий він, як сокіл на ловитві,
Аж навіть і призвичених катів
Перед героєм подив охопив!
Коли ж побачив муки він тієї,
Що за французькі мстилася лілеї,
А мала тут прийнять земний кінець, —
Прокляв він долі лютий рішенець,
На постать він поглянув, що коханням
Не осквернив ще жодний чоловік.
І так заплакав над її стражданням,
Як над своїм не плакав би повік.
Така ж, як він, і гордовита, й чула,
В жахливий час вона і не здригнула,
І погляд промовляв її палкий,
Що лиш його на світі жалко їй.
Прекрасних тіл солодка білосніжність
У них будила обопільну ніжність, —
Та боляче, коли любов така
Лиш на краю могили виника.
Уже ж бо, повен заздрощів і гніву,
Двоснастий звір прислужникам велить,
Щоб пару цю, як каже він, зрадливу
На гостроверхі палі посадить.
Аж тут зненацька, ніби грім із хмари,
Розлігся голос: «Гей, не треба кари!
Стривайте!» – І спинилися кати
На ці слова, затамувавши подих.
Що ж? Дивляться: стоїть чернець на сходах
У каптурі, як їм велить закон.
То був, панове, друг
