ту самицю вдовольнити,За послуги, яких не бачив світ,
Віддав нам дівчину Гермафродит,
I люба вже надходила хвилина,
Де стратила б невиннощі невинна:
Її руками міцно я стискав,
Погонич мій іззаду обіймав, —
Гермафродит зо сміху аж лягав.
Але зненацька – диво над дивами! —
З небесних, понадхмарних верховин
(Де ми, з відомих добре нам причин,
Ніколи не опинимося з вами)
Спускається той довгоухий звір,
Який – це нам із Біблії відомо —
Озвавсь до Валаама по-людському,[81]
Як їхав той серед високих гір.
Була на ньому вишита кульбака,[82]
При луці меч одгострений дзвенів;
Він крила мав, – а вже така ознака
Не для звичайних створена ослів.
Як Жанна те побачила, панове, —
«Це мій осел! – гукнула: – Друг чудовий!»
Мене від жаху так і затрясло, —
А він підбіг, той дивогляд ухатий,
До Дюнуа, немовби хтів сказати:
«Сядь, рицарю, до мене на сідло!»
Сів Дюнуа на нього та й поїхав,
Але на нас, панове, не від нас!
Свого меча він вихопив із піхов, —
Ох, та й страшний настав для мене час!
Пан Сатана тут може пригадати
Хвилину схожу, день отой проклятий,
Коли він мався з Богом воювати,
I враз Михайло із мечем в руках9
На нього налетів у небесах.
От-от мене вояка був би вдарив, —
Та кинутись намислив я до чарів.
Своє лице нараз я відмінив,
Позбавився кошлатих, чорних брів
І обернувсь на дівчину свіженьку,
Струнку, хорошу, чисту, молоденьку.
Як золото, густа вилась коса,
Грудей іще недіткнутих краса
Просвічувала крізь тонкий серпанок.
Усі принади чарівних панянок,
Всі їх манери я здолав віддать,
А перш за все – невинності печать,
Що завжди обіцяє так багато —
І більше раз у раз, ніж може дати.
В очах горіла пристрасть потайна,
Що й мудреця б старого запалила,
Що серце б дике, кам’яне сп’янила,
Як келих найміцнішого вина.
Бастарда в серце влучила вона:
Меча свого він був підняв на мене
Од ревності, од лютості шалений —
I думав я, признаюсь навпростець,
Що Грібурдонові настав кінець.
Та глянув рицар – і рука упала.
Колись Медуза,[83] кажуть, обертала
Усе на камінь поглядом німим.
Зробив я інше з ворогом моїм.
Засліплений дівочою красою,
Він випустив свою нехибну зброю,
I зрозуміло б навіть і дитя,
Яке його проймало почуття.
До мене щастя, бачиться, схилялось, —
Але не так ісклалось, як жадалось.
Погонич мій, що хижо обіймав
Дебелі стегна войовниці-діви,
Любов’ю враз до мене запалав,
Побачивши мій стан легкий, знадливий.
Ох,
За біблійними переказами, ослиця пророка Валаама заговорила з ним, коли він не помітив ангела, що перепинив йому шлях.
