знову на життя надію,Додолу наймит пригинає шию,
Стає на всі чотири, наче кінь,
I Жанну мчить на спині в далечінь.
Тимчасом іменем отця свойого
Гермафродит французів проклина;
Їм шкодити – мета його одна,
Англійці стали друзями для нього.
Щоб за несвітський відплатити глум,
Велить він слугам (незвичайний ум!)
Поставити негайно край дороги
Химерну пастку, лабіринт чудний:
Там підпадуть під гнів його страшний,
У хідниках таємної будови,
Ненависної Франції синове1.
А що ж Сорель, Агнеса чарівна?
Ви ж пак ще не забули, як вона
В Шандосових обіймах опинилась
Голісінька – і наче пташка билась?
Шандос, почувши битви дикий гук,
Солодку здобич випустив із рук
І полетів на смертоносне поле, —
А дівчина промовила: «О доле,
Я небом присягаюсь, що ніколи
Такого вже не трапиться мені!
Лиш королю цілунки вогняні
Клянусь я за цілунки віддавати;
Ми з ним навіки душами злились,
Як зрадити, то краще вже сконати…»
Шкода! Ні в чому нам не слід клястись.
У метушні, що табір опадає,
Як рать ворожа вітром налітає,
Коли безладна гомонить юрба,
Той утікає, той січе й руба,
Коли опалі страхом волоцюги,
Своїх панів грабують вірні слуги,
Агнеса, найкрасніша з-між дівчат,
Зоставшися без друзів і без шат,
Накинула Шандосове одіння,
Ба навіть, хоч і повна нетерпіння,
Його нічний на голову ковпак.
Причепурившися химерно так,
Вона з намету вибігла страшного
I дивиться – засідлана в дорогу
Шандосова кобила ворона
Стоїть собі, хоч, правда, не одна:
Коняр п’яненький (так не раз буває!)
Її трима за повід і куняє.
Тихесенько красуня підійшла,
Із рук його вуздечку ту взяла,
Ступила у стремено, повна ляку,
I якось видряпалась на кульбаку
I острогами стиснула коня,
I в темний гай помчалась навмання,
А друг Бонно піхотою чвалає,
Своє товсте він пузо проклинає,
Клене війну і край, куди зайшов,
Британію, Агнесу і любов.
Шандосів паж якраз під ту хвилину2
(Монрозом звали любого хлопчину)
Через сусідню проїздив долину.
Поглянув – що за дивна дивина?
Шандосова кобила ворона
З кущів, неначе птиця, вирина.
На ній же (так здалося молодому)
I пан його у ковпаку нічному
Сидить чудний та дивний, як мана.
Монроз коня ударив острогами,
Летить учвал, гукає: «Пане мій,
Вас доганяють? Ми програли бій?
Однаково – я скрізь і завжди з вами!
Як ви умрете – нащо жить мені?»
І голос, повний муки та нестями,
За вітром лине й гасне вдалині.
Налякана, не відаючи, хто він,
Вперед
