пишні видивлятись,Та небезпеку кожен з них таїть,
Бо кожен над безоднею лежить.
Одному легко, бачиться, дійшлося
I цілою лишилась голова,
А той упав, розбився – і волосся
В яру страшному вітер розвіва.
Палац той дивний має господиню —
Ту балакучу і стару богиню,
Що Чуткою чи Славою зовуть,
Що всі дари уклінно їй несуть.
Мудрець доводить, що йому байдуже
До цеї пані, що хвала людська —
Це брязкалка порожня, хоч дзвінка…
Не вір йому: він бреше, милий друже!
Отож царює Слава в тих місцях,
А перед нею в пишному палаці
І принц, і вчений, воїн і монах
Колінчать і, як п’яні, метушаться,
І молить кожен, стелячись до ніг:
«Богине! Ти так любиш говорити,
Усе ти знаєш, мудра над усіх, —
Про мене слово хоч одно скажи ти!»
Щоб ті палкі благання вдовольнять,
Богиня дві труби великі має:
Одну собі в уста вона вкладає,
Як подвиги береться вихвалять,
А друга міститься, даруйте, ззаду:
Вона співає про лукавство й зраду,
Про свіжі книги, он які товсті, —
Писак продажних витвори пусті,
Про скороспілі геліконські блохи,
Що день живуть, а може, й менше трохи,
Про віршомазів, що зіпсутий крам
Підносять легковірним покупцям,
Про купу привілеїв тих поважних,
Що загнились в колегіях продажних.
Зійшлася там мерзота із мерзот:
Гійон з Фрероном, Ля Бонель, Нонот
I Саватьє, запроданець та злодій,
Безчесний та лукавий лицемір,
Кому перо на те стає в пригоді,
Щоб виливати брехні на папір.
Прибравшися, неначе до параду,
У Слави храм ідуть вони ключем,
Але вона відгонить їх бичем
І всіх отих негідників громаду
Не підпускає до свойого заду5.
У той палац, хотів чи не хотів,
Пан Дюнуа в гостину прилетів, —
I стрінуто почесною трубою
Тебе, шляхетний рицарю й герою,
І бачиш ти в дзеркалах чарівних
Відбитки діл блискучих та гучних,
У мальовничих з’єднані картинах:
Фортеці взяті, городи в руїнах,
Атаки, штурми, наскоки буйні.
Але не тільки смілість на війні,
Ще й кращі відбивалися там речі:
Помога щедра з щедрих рук твоїх
Старцям, удовам, сиротам, малечі
Та обставання сміливе за них.
Дивився рицар радісно та гордо,
Якої честі на землі зажив,
І там же, спишна підійнявши морду,
Осел перед дзеркалами ходив.
Аж ось ізнов труба загомоніла,
Та рицаря уже не звеселила:
«В Мілані жах нечуваний зайшов:
Спалити мають красну Доротею
На полум’ї. О, плачте всі за нею,
Усі серця, що відали любов!»
«Як? – Дюнуа схопився, повен гніву, —
За що? Навіщо? Де її вина?
Хоч би ж іще бридка була вона,
А
