Орлеанська діва. Вольтер

      I голосом, де страх та біль світились,

      Відповіла, насилу звівши дух:

      «Не знаю я, чи ворог ти, чи друг,

      Але як серце ти зберіг людськеє, —

      З пригоди не користуйся моєї,

      На честь мою руки не підіймай,

      А дай пораду і рятунок дай».

      На тім урвавши, бідна мандрівниця

      Лице закрила й слізьми залилась,

      І знову потай, як воно й годиться,

      Буть вірна королеві присяглась.

      Монроз помовчав, зрушений до краю,

      А далі й каже голосом палким:

      «Над серцем ви являєте людським

      Чудовну силу, о видіння раю!

      Я ваш навіки, радо я віддам

      Життя своє і кров останню вам!

      Одної нагороди лиш благаю:

      Мої без гніву послуги прийміть,

      Щоб і в хвилину горя та відчаю

      Я міг незрадно, щиро вам служить».

      I пляшку з кармелітською водою

      Він добува несмілою рукою,

      I враз вода цілюща потекла

      На рани від падіння та сідла,

      Що червоніли на прекраснім тілі,

      Подібному до ніжних роз та лілій.

      За зле того Агнеса не взяла,

      А поглядала, далебі, без гніву

      На юнакову постать уродливу,

      Хоч серце королеві прирекла.

      Тоді Монроз: «Прийміть мою пораду;

      Я проведу охоче вас і радо

      До селища, що в забоці лежить;

      Я маю гроші й можу там купить

      Сорочку, верхній одяг і спідницю,

      Щоб сором не спадав на чарівницю,

      Французького достойну короля».

      На те приставши, голову схиля

      Красуня ніжна: гречного хлопчини

      Відкинуть раду не було причини.