до неї я не зможу. І навіть переслати їй листа мені не вдасться, – думав Ґендзі, й серце його защеміло від болю. Коли із внутрішніх покоїв вийшла Цюдзьо з розгубленим виразом обличчя, він уже збирався відпустити жінку, але в останню мить затримав її. «Як мені до вас писати? І ваша нечувана холодність, і моя палкість залишиться назавжди в нашій пам’яті як щось неймовірно дивовижне», – сказав він, а його обличчя у сльозах стало ще чарівнішим. Знову заспівав півень, і Ґендзі квапливо вимовив:
«Ще не скінчив я
На вашу безсердечність
Нарікати,
Чого ж тоді уранці
Півень перервав наш сон?»
Але жінка вважала себе негідною уваги такої знатної особи, тож ніякі слова Ґендзі вже не сприймала. Перед її очима стояла постать завжди суворого ненависного Ійо-но суке, і вона тремтіла від самої думки, що буде, якщо хоча б уві сні йому відкриється її таємниця.
«Не встигла я вдосталь
На гірку долю пожалітись,
Як ніч скінчилася,
Та півня крик лиш
Подвоїв мої ридання», —
відповіла вона.
Швидко розвидніло, й Ґендзі провів жінку до дверей покою. У будинку і на подвір’ї вже шуміли люди, коли він, попрощавшись з нею, засунув двері. На душі в нього було так тяжко, ніби їх розділила гірська застава після довгожданої зустрічі.
Зодягнутий у носі, Ґендзі підійшов до південного поруччя і якийсь час милувався садом. Із західного боку гучно піднялось ґратчасте вікно – напевно, за ним стежили легковажні молоді служниці, захоплені красою його особи, що невиразно видніла над невисокою ширмою посередині галереї.
На світанковому небі ще був помітний місяць, і хоча його сяйво зблякло, його обриси вимальовувалися досить чітко. В такий час і байдуже небо залежно від настрою людини може здаватися або чарівно-привабливим, або сумним. Залишаючи будинок Кії-но камі, Ґендзі раз у раз озирався, а його груди стискав біль від самої думки про те, що не зможе з нею навіть листуватися.
Повернувшись у садибу Лівого міністра, Ґендзі не міг спокійно відпочити. Розпачливо думав про те, що навряд чи побачить жінку вдруге, а ще про те, що в неї зараз на душі. «Хоча нічим особливим вона не вирізняється, але гідна того, щоб віднести її до середнього стану відповідно до міркувань обізнаного з жіночими серцями Сама-но камі», – дійшов він висновку.
Останнім часом Ґендзі здебільшого перебував у садибі Лівого міністра. Із сумом згадував дружину Ійо-но суке і тривожився здогадами: «Що вона подумає, якщо не отримає від мене жодної звістки?» – аж поки нарешті, геть-чисто змучений, не викликав до себе Кії-но камі.
«Ви не могли б прислати до мене того хлопця, сина Емон-но камі? – спитав Ґендзі. – Він мені сподобався, і я спочатку візьму його до себе. А потім спробую влаштувати на придворну службу».
Серце Ґендзі від радості калатало, але він питав далі: «Ота його сестра вже привела вам молодшого брата?» – «Поки що ні. Минуло вже два роки, як вийшла заміж за Ійо-но
