руками.
А тим часом Ґендзі вирушив у дорогу при тьмяному світлі смолоскипів у руках його передового ескорту, намагаючись не потрапляти нікому на очі. Верхні половинки ґратчастих вікон у сусідньому будинку були вже спущені й крізь їхні щілини пробивалося світло, слабкіше за сяйво «вечірніх світлячків»,[81] що своєю таємничістю зворушувало душу. А от будинок з кількома деревами, численними кущами й квітами в саду, до якого Ґендзі прибув, відрізнявся від звичайного своєю невимушеною вишуканістю. Поведінка господині[82] цього будинку, на відміну від інших жінок, була настільки стримано-благородною, що він швидко забув про хатину за кипарисовим парканом.
Наступного досвітку Ґендзі прокинувся трохи пізно й вирушив у дорогу, коли сонце вже зійшло. Вранішнє світло, безперечно, тільки підкреслювало його незвичайну красу, якою небезпідставно захоплювалися люди. І сьогодні Ґендзі знову проїхав мимо тих воріт. Зрештою, він проїжджав тут і раніше, але тільки незначна вчорашня пригода привернула до них його увагу, й він запитав себе: «Цікаво, хто все-таки там живе?»
Через кілька днів прийшов до нього Кореміцу.
«Мати все ще була в поганому стані, тож я постійно доглядав її, – сказав він спочатку, а потім, підступивши до Ґендзі ближче, розповів: – Після нашої розмови я покликав одного чоловіка, знайомого з мешканцями сусіднього будинку, й попросив його про все розпитати, але той нічого особливого не повідомив. Хіба те, що якась пані таємно живе там з п’ятого місяця, але хто вона, мовляв, навіть домашні не знають. Я кілька разів заглядав крізь щілини огорожі між нашими садибами, і там, у будинку, помітив тіні молодих жінок, вбраних у щось, схоже на фартухи, а це означало, що вони комусь прислуговували. А вчора, коли вечірнє сонце освітило будинок до останнього куточка, я виразно побачив нарешті й прекрасну пані, яка, видно, писала листа. Біля неї сиділи служниці й крадькома витирали сльози».
Після цієї розповіді Ґендзі, всміхнувшись, подумав: «От якби я знав, хто вона…»
«У мого пана високе становище й молодість, тож не дивно, що перед ним схиляють голови й вихваляють, а якби він відмовився від любовних пригод, то його життя стало б прісним і нецікавим, – думав тим часом Кореміцу. – Бо навіть чоловікам без таких переваг буває важко встояти перед спокусою».
«Щоб дізнатися більше про цю загадкову жінку, я знайшов невеличкий привід і послав туди листа, – розповідав далі Кореміцу. – Відповідь, написана вправною рукою, надійшла негайно. Виходить, серед її служниць зовсім непогані дівчата».
«Познайомся з ними ближче, – попросив Ґендзі. – Буде прикро, якщо нічого не дізнаєшся».
«А що, як у такій убогій оселі, що належить людям найнижчого стану, несподівано знайдеться особлива жінка з багатьма чеснотами?» – подумав Ґендзі.
До речі, Ґендзі досі не міг забути нечуваної безсердечності тієї Уцусемі, «Порожньої шкаралупки цикади», на яку рідко хто з жінок у світі здатний. От якби вона була хоч трохи поступливішою, то все закінчилося
Слова з танки: «Як вогники / Вечірніх світлячків, / Я також пломенію від кохання… / Вона ж цього / Не хоче помічать» («Збірка старих і нових японських пісень», 562).
Тобто пані Рокудзьо.
