на поруччя, залишили стояти, а тим часом взялися готувати для гостей західний флігель. Укон, радісно збуджена, потай згадувала давні часи.[91] Поглядаючи на сторожа, який з усіх сил намагався вдовольнити гостей, вона здогадалася, що йдеться про високу особу.
Коли навколишній світ почав набирати звичних обрисів, гості зійшли з карети. Покої виявилися охайно прибраними – дарма що готувалися поспіхом.
«Не годиться панові бути без слуг», – сказав сторож, добре знайомий молодий доглядач, який прислуговував Ґендзі також у садибі Лівого міністра. Увійшовши в покої, він запропонував: «Може, покликати кого-небудь, як годиться?» Але Ґендзі відразу перебив його: «Я навмисне вибрав собі сховок, куди ніхто не прийде. Тож і ти збережи цю таємницю при собі».
Сторож поспішно приніс сніданок, але не було кому обслужити Ґендзі. Під час такого незвичного нічлігу поза домом Ґендзі не залишалося нічого іншого, як безперестанку присягатися у вірності – «навіть якщо текти навіки перестане річка Окінаґа».[92] Сонце вже підбилося високо, коли Ґендзі встав і власноруч підняв ґратчасте вікно. Перед ним відкрився до самої глибини занедбаний, безлюдний сад з купкою непривабливих старих дерев. До самого будинку підступали буйні трави – геть-чисто як «поля осінні»,[93] а ставок заріс водоростями. Що й казати, сумна місцина. Щоправда, в окремій від головного будинку оселі начебто хтось жив, але вона була далеко звідси.
«Яка моторошна картина! Але не бійтеся, ні демони, ні злі духи мене не чіпатимуть», – сказав Ґендзі. Жінка почувалася ображеною через те, що він і досі приховував своє обличчя. «Справді, не годиться ставити тепер між нами перепону», – подумав він і, знімаючи маску, сказав:
«Розкриту квітку,
Зволожену вечірньою росою,
Судилося тобі побачити,
Коли проходив
Повз твою оселю я…»
«Ну, то як блищить роса?» – запитав він, а вона, глянувши скоса, ледь чутно відповіла:
«У краплях роси,
На «вечірньому лиці»
Блиск я побачила,
Та в сутінках,
Мабуть, схибив мій зір…»
«Чудово!» – оцінив Ґендзі. Тим часом вона подумала, що справді немає на світі такої відвертої і щирої людини, як він. А ще більше вражала його краса на тлі похмурої місцини.
«Я стільки натерпівся від вашої невтомної скритності, що вирішив не відкриватися вам. Назвіть хоч тепер своє ім’я! Ваша мовчанка мене лякає», – сказав Ґендзі, й жінка відповіла: «На жаль, я «дитина рибалки»[94]…» Така ухильна відповідь вельми йому сподобалася.
«Що ж, мабуть, я в усьому винен», – сказав він. Ось так за їхньою розмовою, сповненою докорів і пристрасті, минув день до вечора.
Розшукавши їх, прийшов із солодощами та фруктами Кореміцу. Однак, соромлячись докорів Укон, у покої ступати не відважився. Вражений тим, що Ґендзі зайшов так далеко у своєму захопленні, він зробив висновок, що вона того варта, й навіть пошкодував власної великодушності – мовляв, поступився нею, адже міг був сам зблизитися з цією жінкою.
Милуючись
Очевидно, йдеться про стосунки Юґао й То-но цюдзьо.
Цитата з вірша: «Навіть якщо навіки перестане текти / Вода у річці Окінаґа, / В якій норці пірнають, / Та для розмови, люба, із тобою / Не вичерпаю слів ніколи» («Ман’йосю», 4458).
Слова з вірша: «В селі занедбанім / І люди постаріли – / Як їх оселі. / А за тином сад / Нагадує мені поля осінні» («Збірка старих і нових японських пісень», 248).
Слова з вірша: «На березі морському, / Де білі хвилі / Повсякчас набігають, / Я, дитина рибалки, живу, / Та своєї оселі не маю» («Ваканроейсю», 722).
