усім, хто навідувався, що зіткнувся зі скверною, а тому гості в нього не затримувалися. Закликавши Кореміцу до себе, Ґендзі запитав: «Ну, то як? Невже кінець?» – і закрився рукавом, щоб приховати сльози. Заплакав і Кореміцу. «Так, сподіватися нема на що. Мені було незручно довго там затримуватися, а тому я домовився, що поважний старий монах, давній мій знайомий, усе зробить завтра, у сприятливий день…» – повідомив він Ґендзі. «А що з жінкою, яка її супроводжувала?» – «Не впевнений, що вона житиме. Все нестямно повторювала: «Піду зі світа разом з нею…» Сьогодні вранці хотіла кинутися з кручі. Потім сказала, що розповість про все домашнім. Я ледве стримав її словами: «Почекайте, спочатку заспокойтесь і добре подумайте». Ґендзі слухав, тяжко зітхаючи: «Я сам почуваюся зле й не знаю, що буде зі мною».
«Тепер уже пізно горювати. Все на світі відбувається так, як судилося, – сказав Кореміцу. – Я зроблю все, що від мене залежить, щоб ніхто нічого не довідався». – «Так, ти маєш рацію. Та все одно мені дуже гірко відчувати провину, що через свою легковажність став причиною її смерті. Будь ласка, не розповідай нічого пані Сьосьо. А тим паче монахині, яка не раз застерігала мене, бо мені буде дуже соромно…» – «Та й іншим монахам я розповів усе зовсім по-іншому», – запевнив Кореміцу.
Почувши краєм вуха, що ніби щось скоїлося, служниці дивувалися: «Що ж сталося? Каже, начебто зіткнувся зі скверною, до палацу не ходить, а тільки про щось шепочеться з Кореміцу й зітхає…»
«Прослідкуй, щоб усе зробили як годиться», – сказав Ґендзі й нагадав, щоб справили відповідну службу. «Звичайно, тільки не треба зайвої пишності», – відповів Кореміцу, готовий вирушити в дорогу. «Може, ти вважатимеш такий мій вчинок недоречним, – сказав дуже засмучений Ґендзі, – але я не матиму душевного спокою, якщо не побачу ще раз її тлінні останки. Поїду верхи…» «Що за безглузде бажання!» – подумав Кореміцу й відповів: «Якщо ви так задумали, то нема ради. Але в такому разі виїжджайте негайно, щоб повернутися до сутінок». Переодягнувшись у мисливську одежу, зшиту недавно для таємних побачень, Ґендзі спорядився в дорогу.
Його душу опанував украй сумний настрій. Однак, навіть приготувавшись до такої незвичайної подорожі, він, навчений недавно пережитими небезпеками, не переставав мучитися сумнівами – мовляв, може, не треба їхати? Але його горе було настільки глибоким, що Ґендзі подумав: «Якщо не тепер, то коли, в якому світі, побачу її обличчя?» – і таки зважився вирушити в дорогу в супроводі Кореміцу й того самого охоронця.
Дорога здавалася нескінченною. Місяць сімнадцятої ночі світив так яскраво, що біля річки Камо смолоскип ледве виднів, а коли показалася гора Торібено,[98] завжди така лиховісна, Ґендзі наче й не помітив її. І от у душевному сум’ятті вони добралися до Східних гір. Навколишня місцевість справляла гнітюче враження, а хатина монахині, крита дошками, з капличкою поряд, мала жалюгідний вигляд. Крізь її стіни ледь-ледь пробивалися відблиски лампад,
Там відбувалася кремація.
