прийшов Кореміцу. Зазвичай готовий будь-коли виконувати примхи свого пана, цієї ночі він цього не зробив і навіть на виклик з’явився запізно. І хоча Ґендзі це не сподобалося, він усе-таки велів йому зайти, але не мав сили відразу розповісти про те, що сталося. Почувши про прибуття Кореміцу, Укон згадала, з чого все почалося, і знову заридала. Ґендзі також не міг більше витримати. Досі лише він один володів собою і підтримував Укон, але як тільки прийшов Кореміцу, то, відчувши на душі полегшення, піддався смутку й довго-довго плакав.
Потім, трохи вагаючись, Ґендзі сказав: «Тут сталося щось вельми дивне, можна сказати, щось неймовірне, ба навіть щось більше. Я чув, що в таких несподіваних випадках треба читати сутру, і велів покликати монаха Адзарі, щоб помолився…» – «Шанований монах учора повернувся в гори. Що й казати, все це взагалі незрозуміле! Може, якась давня незвичайна хвороба далася взнаки?» – «Та ні, нічого подібного». Заплакане обличчя Ґендзі було настільки чарівним, що засмучений Кореміцу також просльозився.
Звичайно, в таких випадках корисною була б доросла, обізнана з життєвими справами людина, а вони обидва, ще зовсім молоді, не знали, що й робити. Зрештою Кореміцу сказав: «Сторожеві не варто про це казати. Сам він людина надійна, але ж має рідню, яка, природно, може проговоритися. У будь-якому разі вам передусім треба виїхати звідси». – «Так, але де ми знайдемо малолюдне місце?» – «Правду кажете. Бо якщо повернемося на П’яту лінію, то її служниці з горя почнуть плакати і стогнати, тож численні сусіди, готові нас осудити, природно, про все дізнаються. Найкраще переїхати в гірський монастир, де ніхто не зверне на нас уваги. – І, трохи подумавши, Кореміцу додав: – Одна пані, яку я знав колись, недавно постриглася в монахині й перебралася у Східні гори. Вона була годувальницею мого батька, але тепер постаріла і виїхала зі столиці. Людей там багато, але вона живе окремо». І от удосвіта до будинку підкотили карету.
Оскільки Ґендзі не мав сили тримати в руках мертве тіло, то Кореміцу, загорнувши його у ряднину, сам відніс у карету. Жінка, тендітна і чарівна, навіть тепер не викликала відрази. Її блискуче волосся, невміло загорнуте в ряднину, вибивалося назовні, й від його полиску в очах Ґендзі потемніло, а серце охопив незагойний смуток. «Будь-що треба залишатися з нею до кінця», – подумав він, але Кореміцу порадив інше: «Швидше сідайте на коня і вирушайте до садиби на Другій лінії, поки дороги безлюдні».
Посадивши Укон у карету і підгорнувши шаровари, Кореміцу пішов услід пішки, бо коня віддав Ґендзі. «Яка дивна похоронна процесія», – думав він, але, дивлячись на свого пригніченого горем пана, був готовий ризикувати життям заради нього. А тим часом Ґендзі у повній нестямі добрався до садиби на Другій лінії. «Звідки ви повернулися? Ви здаєтеся хворим», – казали домашні, але Ґендзі пройшов у спочивальню. Нестерпна туга облягала серце: «Чому я не поїхав разом з ними? Що вона подумає, коли раптом оживе? О, з якою гіркотою на душі вона дізнається, що я покинув її!» Вир сумних
