рукою за поруччя, тоді, здавалося, зібралася з силами перед зустріччю й швидко спустилася повз мене сходами, пройшла через коридор до будуара й, увійшовши, зачинила за собою двері.
Коли за кілька хвилин, прямуючи на тенісний корт, я пробігав повз відчинене вікно будуара, то не міг не почути уривок з їхнього діалогу. Мері Кавендіш говорила голосом жінки, яка відчайдушно намагається не втратити самоконтролю:
– Тобто ви не покажете це мені?
На що місіс Інґлторп відповіла:
– Люба моя Мері, це не має нічого спільного з тією справою.
– Тоді покажіть мені.
– Запевняю тебе, це не те, що ти думаєш. Це взагалі тебе не стосується.
На що Мері Кавендіш відповіла з дедалі сильнішою гіркотою в голосі:
– Звичайно, я мала здогадатися, що ви покриватимете його.
Синтія чекала мене й нетерпляче заговорила:
– Що я розповім! Була жахлива сварка! Я вже все дізналася від Доркас.
– Що за сварка?
– Між тіткою Емілі та ним! Я таки сподіваюся, що вона нарешті викрила його!
– То Доркас була присутня?
– Звичайно, ні. Просто «випадково проходила біля дверей». Таку бучу здійняли. Хотіла б я знати, що ж саме там було.
Я пригадав смагляве обличчя місіс Райкес, а також попередження Івлін Говард, але розсудливо вирішив притримати язик за зубами, поки Синтія перебирала всі можливі гіпотези й піднесено висловила надію:
– Тітка Емілі прожене його геть і ніколи більше з ним не говоритиме.
Я намагався знайти Джона, але його ніде не було. Очевидно, сьогодні пополудні відбулося щось дуже важливе. Я намагався забути випадково почуті слова, але як не старався, не зміг повністю стерти їх зі своєї пам’яті. Який стосунок мала Мері Кавендіш до цієї справи?
Коли я спустився на вечерю, у вітальні був містер Інґлторп. Його обличчя не виказувало жодної емоції, як завжди, і мене знову вразила абсурдна нереальність цього чоловіка.
Нарешті спустилася місіс Інґлторп. Вона все ще мала схвильований вигляд, і під час їди панувала натягнута тиша. Інґлторп був надзвичайно мовчазний. Як правило, він оточував дружину маленькими знаками уваги, підкладаючи їй під спину подушечку, граючи роль відданого чоловіка. Відразу по обіді місіс Інґлторп знову пішла до своєї кімнати.
– Мері, принеси мені каву, – звеліла вона. – У мене п’ять хвилин, щоб переглянути пошту.
Ми з Синтією сіли біля відчиненого вікна вітальні. Мері Кавендіш принесла нам каву. Вона здавалася збудженою.
– Вам, молоді люди, увімкнути світло чи ви надаєте перевагу сутінкам? – запитала вона. – Синтіє, віднесеш каву місіс Інґлторп? Я зараз наллю.
– Не хвилюйся, Мері, – сказав Інґлторп. – Я віднесу це Емілі.
Він налив чашку кави й, обережно несучи її, вийшов із кімнати.
Лоуренс пішов за ним, а місіс Кавендіш сіла біля нас.
Усі троє якийсь час сиділи в тиші. Славна була ніч, спекотна та спокійна. Місіс Кавендіш трохи
