Алісії, що безпристрасно дивилася на напарника крізь вікно. Зрештою Варґас відстав. Засапавшись, він поклав руки на коліна й схилився з гіркою посмішкою на губах.
Місто зникало в далечині, і незабаром потяг уже мчав неозорою рівниною, що простяглася без кінця-краю. Алісія відчула, що за цією темною стіною вітер уже доніс до Барселони її запах. Дівчина уявила, як рідне місто, наче чорна троянда, розтуляє свої пелюстки, і на якусь мить Алісію переповнила та спокійна впевненість у неминучому, яка дає розраду проклятим істотам. А може, це була тільки втома. Це вже не мало значення. Алісія заплющила очі й віддалася на волю сну, тимчасом як потяг, розтинаючи пітьму, нісся до лабіринту духів.
Місто дзеркал
1
Холод. Холод, що кусає за шкіру, розтинає плоть і просвердлює кістки. Вогкий холод, що, немов кліщами, стискає м’язи й випалює нутрощі. Холод. Протягом перших кількох секунд свідомості він не може думати ні про що інше.
Темрява майже цілковита. Лише вузесенький просвіт видніється вгорі. Тьмяне світло, що лине звідти, блискучими порошинками приклеюється до пітьми, ледь-ледь окреслюючи межі того приміщення, в якому він перебуває. Зіниці його розширюються, і по якійсь хвилі він бачить комірку завбільшки з невеличку кімнату. Стіни – муровані з голого каменю – дихають вогкістю, краплини якої світяться в мороці, стікаючи додолу, неначе темні сльози. Підлога кам’яна, залита якоюсь рідиною, не схожою на воду. У повітрі – густий сморід. Попереду видніється товсте іржаве пруття, а далі – сходинки, що здіймаються вгору, зникаючи в пітьмі.
Він у якійсь камері.
Вальс пробує підвестися, але ноги його не слухаються. Йому ледве вдається ступити крок, коли коліна підсікаються і він падає набік. Він ударяється обличчям об підлогу й лається. Протягом кількох хвилин, намагаючись звести дух, він безпорадно лежить, обличчям у липкій рідині, що вкриває долівку і має металічний солодкавий запах. У роті Вальсові пересохло, мовби він їв землю, а губи потріскалися. Він хоче обмацати себе правою рукою, але виявляє, що не відчуває її, неначе нижче ліктя нічого нема.
Спершись на ліву руку, йому вдається сісти. Він підносить до обличчя правицю й оглядає її проти жовтуватого світла, що паволокою заснувало повітря. Рука тремтить. Вальс бачить, як вона тремтить, але не відчуває цього. Він пробує стиснути й розтиснути кулак, але м’язи не слухаються. Тільки тоді він помічає, що на руці бракує двох пальців – вказівного й середнього. На їхньому місці два почорнілих оцупки, з яких звисають клапті шкіри й плоті. Вальс хоче закричати, але голос його такий надірваний, що з горла видобувається тільки хрипкий стогін. Вальс падає навзнак і заплющує очі. По якомусь часі починає дихати ротом, щоб уникнути нестерпного смороду, який отруює повітря. У голові спливає спогад із дитинства про далеке літо, проведене в батьківському маєтку неподалік Сеґовії, і про старого пса, який заповз до підвалу, щоб там здохнути. Вальс пригадує, що сморід, який тоді заполонив будинок, був подібний до того, що зараз випалює
