була інакшою. Вона була його улюбленицею. Його найкращим творінням.
Дівчина налила собі ще келих білого вина, лягла в ліжко і стала чекати дзвінка. У голові промайнула думка відімкнути телефон. Востаннє, коли вона це зробила, з’явилися двоє його посіпак, щоб допровадити Алісію до вестибюля, де на неї чекав Леандро. Таким вона його ще ніколи не бачила: виснаженого тривогою, позбавленого свого звичного незворушного виразу. Тоді він поглянув на дівчину з сумішшю злості й ніжності, неначе сумнівався, як йому вчинити: обійняти Алісію чи наказати своїм людям затовкти її прикладами в нього на очах. «Ніколи більше не роби мені такого», – сказав він тоді. Від того вечора минуло два роки.
Алісія чекала дзвінка до пізньої ночі, однак Леандро так і не зателефонував. Либонь, дуже вже хотів відшукати Вальса й вислужитися перед державними зверхниками, якщо наважився-таки відчинити дверцята її клітки. Переконана, що цієї ночі ані йому, ані їй не вдасться стулити очей, Алісія вирішила шукати прихистку в єдиному місці у світі, де Леандро ніколи б не зміг її дістати. На сторінках книжки. Вона взяла зі столу роман, який знайшла у Вальсовому кабінеті, і розгорнула його, приготувавшись поринути у витвір Маташевої уяви.
Ще не дійшовши до кінця першого абзацу, Алісія забула, що тримає в руках речовий доказ. Вона дозволила аромату слів заколисати себе й невдовзі загубилася на сторінках книжки, занурившись у море образів і ритмів, якими дихала розповідь про пригоди Аріадни під час її мандрівки в глиб тої зачаклованої Барселони. Здавалося, кожен абзац, кожне речення було побудоване за законами музичного твору. Розповідь в’язала слова в разки намиста й не давала змоги відірвати очей від читання, що заворожувало своєю мелодикою і колористикою, вимальовуючи перед очима образи з театру тіней. Алісія читала дві години поспіль, розкошуючи кожною фразою і побоюючись, що книжка ось-ось закінчиться. Коли, нарешті перегорнувши останню сторінку, дівчина побачила малюнок театральної завіси, що опускається на сцену, з якої слова зникають, розвіюючись пилом, наче тіні, вона згорнула книжку, поклавши її собі на груди, і простягнулася в темряві, не здатна розлучитися з пригодами Аріадни в її лабіринті.
Підпавши під чар історії, Алісія заплющила очі і спробувала заснути. Вона уявила Вальса в його кабінеті, як він ховає книжку під сподом шухляди й викидає ключ. З усього, що міністр міг заховати перед тим, як зникнути, він обрав цю книжку. Поволі, по краплині, утома стала просякати до тіла Алісії. Дівчина скинула рушник і гола шаснула під укривало. Вона лягла на бік, згорнувшись клубком і обхопивши руками стегно. Їй спало на думку, що ця ніч цілком імовірно виявиться останньою, яку вона проведе в цій кімнаті, що була її темницею протягом кількох років. Так вона й лежала, чекаючи, слухаючи шемрання й нарікання будинку, який уже відчував розлуку з Алісією.
Дівчина прокинулася перед світанком, саме вчасно, щоб устигнути зібрати до валізи все необхідне й лишити решту як прощальний дарунок невидимим мешканцям готелю. Вона поглянула на свій невеличкий замок із книжок, складених стосами вздовж стін, і сумовито всміхнулася. Маура знатиме, що робити з її друзями.
Саме світало, коли Алісія йшла вестибюлем,
