свою руку – вибачай за каламбур – до цього каліцтва.
Поліціянтові здалося, що Алісія збиралася щось сказати, але зненацька дівчина заніміла, втупивши погляд кудись удалечінь. За хвилину вона зблідла, і Варґас зауважив краплини поту, що вкрили її чоло.
– Хай там як, а однорукий Сальґадо не міг написати ті листи. Алісіє, ти мене слухаєш? З тобою все гаразд?
Дівчина раптом підвелася й накинула на себе пальто.
– Алісіє?
Вона взяла зі столу теку з листами, буцімто написаними Сальґадо, і подивилася на Варґаса відсутнім поглядом.
– Алісіє?
Алісія рушила до виходу, лишивши Варґаса збентежено дивитися їй услід.
15
Щойно вона вийшла на вулицю, біль посилився. Алісія не хотіла, щоб Варґас бачив її такою. Не хотіла, щоб будь-хто бачив її такою. Напад болю, що наближався, обіцяв бути одним із найгірших. Клятий мадридський холод. Укол тільки дав змогу їй виграти трохи часу. Алісія, повільно дихаючи, намагалася не зважати на біль, що вже починав шпигати в стегно, і йшла далі, вивіряючи кожен крок. Але не встигла вона дістатися навіть до площі Сібелес, коли мусила зупинитись і спертися на ліхтарний стовп, щоб перечекати, доки мине спазм, що неначе електричним струмом пройняв їй кістки. Дівчина відчувала, як люди проходили повз неї, кидаючи косі погляди.
– Ви себе добре почуваєте, сеньйорито?
Алісія кивнула, навіть не знаючи кому. Перевівши дух, вона зупинила таксі й попросила відвезти її до готелю «Гіспанія». Водій глянув на дівчину дещо стривожено, однак нічого не сказав. Вечоріло, і вогні Ґран-Віа притягували до себе натовпи місцевих і приїжджих: немовби накочувалося хвилями сіре море тих, хто виліз із печер своїх офісів, щоб нарешті піти додому, і тих, хто не мав, куди йти. Алісія притиснулася обличчям до скла й заплющила очі.
Коли вони під’їхали до «Гіспанії», дівчина попросила таксиста, щоб той допоміг їй вийти з машини. Лишивши йому чималі чайові, вона рушила до вестибюля, опираючись на стіни. Щойно побачивши, як вона заходить, Маура, портьє, підскочив зі свого місця й зі стурбованим виразом обличчя підбіг до Алісії. Підтримуючи дівчину за талію, він допоміг їй дійти до ліфта.
– Знову? – запитав портьє.
– Це скоро минеться. Все через погоду…
– Мені ваше обличчя зовсім не подобається. Може, викликати лікаря?
– Не треба. У номері є ліки, які мені потрібні.
Маура кивнув, не надто переконаний. Алісія поплескала його по плечі.
– Ви хороший друг, Мауро. Мені вас бракуватиме.
– Ви перебираєтеся до іншого готелю?
Алісія всміхнулася й зайшла у ліфт, побажавши портьє доброї ночі.
– До речі, у вас, здається, гість… – повідомив Маура, коли дверцята вже зачинялися.
Вийшовши з ліфта, Алісія рушила довгим темним коридором до своєї кімнати, кульгаючи і спираючись на стіну. Обабіч її шляху за зачиненими дверима стояли порожніми десятки номерів. Такими
