style="font-size:15px;"> Вночі Турбйорнові наснився Сульбакен, ніби пасуться на пагорбі лише білі ягнята, а маленька білява дівчинка з червоними стрічками у волоссі гуляє поміж ними.
Турбйорн та Інґрід уже не могли дочекатися, коли ж їм дозволять туди піти. Вони стільки нафантазували ягнят та поросят, що вже собі й раду дати з ними не могли. І нетерпеливилися – чому їх не відпускають у гості.
– Хто казав, що вас там чекають? Лише тому, що маленьке дівча запросило? – запитувала мама. – Де таке чувано?
– Ага, почекай-но наступної неділі, сама побачиш, – буркотів Турбйорн.
Прийшла неділя.
– Ти такий хвалько, брехун та ще й лайливець, що тобі дозволять до мене прийти, аж як знову станеш чемним, – сповістила Сюньове Турбйорнові новину після відправи.
– Хто так сказав?
– Моя мама.
Інґрід з нетерпінням чекала братового повернення з церкви. Він переповів сестричці та матері розмову з Сюньове.
– Ось бачиш! – вигукнула мама.
Інґрід мовчала. Але відтепер обидві пильнували за кожним його словом, і за лайкою, і за похвальбою. Якось брат з сестрою навіть почубилися, з’ясовуючи, лайливий чи ні вислів «пса вартий», а потім Турбйорн увесь день повторював: «Пса вартий, пса вартий!» Увечері це почув батько.
– Ось я тобі зараз покажу, хто пса вартий! – крикнув він і так вдарив малого, аж той простягнувся на долівці.
Турбйорнові стало дуже соромно, що так зганьбився перед сестричкою, але за якийсь час вона сама підійшла до нього й заспокійливо погладила.
Аж за два місяці дітям пощастило побувати на Сульбакені. Згодом Сюньове прийшла до них на гостину, потім Інґрід з Турбйорном провідали її знову. Так вони учащали одне до одного в гості, доки й виросли. Турбйорн та Сюньове змагалися між собою у здобуванні науки – разом ходили до школи. Згодом хлопчик переріс свою товаришку; парох навіть сам почав навчати здібного підлітка. Зате Інґрід наука давалася важко, і вони обоє допомагали їй. Інґрід і Сюньове стали такими нерозлучними, що люди називали їх «куріпочками», обидві були білявками й усюди з’являлися удвох.
Сюньове, бувало, гнівалася на Турбйорна за його схильність до бійки, а Інґрід завжди встрявала поміж, примирювала їх, і вони знову ставали добрими друзями. Та якщо до вух матері Сюньове доходили чутки про бійку, йому на тиждень, а то й на два заказано було дорогу до господи на Сульбакені. Однак ніхто не смів зізнатися у цьому Семунові. «Він надто суворо поводиться з хлопцем», – казала його дружина й накладала на всіх обітницю мовчання.
Трійко дітей виросли, стали гарними та вродливими – кожний по-своєму. Сюньове вигналася висока й струнка, мала золотаві кучері, ніжне осяйне личко зі спокійними блакитними очима. Розмовляючи, вона завжди усміхалася. Люди казали: благословенний той, кого вона осявала своєю усмішкою. Інґрід була нижчою на зріст і трохи пухкішою, з іще білявішим, аніж у товаришки, волоссям, м’якими рисами дрібного округлого обличчя. Турбйорн був середнього зросту, гарної статури, чорнявий, з темно-синіми очима на гостро висіченому обличчі й доволі кремезний. Іноді, роззлостившись, полюбляв хвалитися, що вченіший
