буде насторожі, і турки можуть запросити підкріплення.
Незабаром військо розділили на три частини. Сто козаків на чолі з Вишневецьким на баских конях мали заманити ординців у пастку. Решта вояків сховалися в лісистих ярах обабіч степової долини.
Дмитро ледь стримував гарячого коня, що рвався учвал. Удалині почала з’являтися курна хмара, що повзла степом, мов велетенський слимак. То був татарський чамбул. Від появи ворога кров закипіла в жилах княжича. Дмитро стис руків’я шаблі так сильно, що побіліли пальці. В його голові була лише одна думка: треба знищити нелюдів прямо зараз!
– Он повзе кримське стерво… В нашу землю за новими рабами… – пролунав схвильований голос. – Як же мені кортить відправити бусурманів у пекло!
Дмитро скосив погляд, під’їхав Андрій Скалозуб, його очі палали люттю.
– То що, князю? Задамо їм перцю?
Вишневецькому дуже кортіло відповісти схвально, однак він пересилив себе.
– Андрію, дотримуємося плану. Як тільки вони підійдуть ближче – дамо по них залп, щоб роздратувати, а тоді поїдемо в долину, де й вирубаємо їх упень…
Чорна хмара наближалася. Вже стало добре видно татарських верхівців, що спокійно їхали, почуваючись безпечно на своїй території. Отож, як грім серед ясного неба, для них пролунали постріли. З десяток ординців упали з коней. З низьких пагорбів, люто волаючи, виїхали козаки.
– Гей, татари! Хто хоче першим поцілувати козацьку сраку – стрибайте за нами!
Розлючений чамбул навскач понісся за ними, вже святкуючи перемогу над нечисленним загоном. Козаки прямували долиною до озера. Ординці з гиканням не відставали від них. За першими стрілами залунали постріли самопалів. На чамбул накотилися нові козацькі загони.
– Стій! Уперед на орду! – громовим голосом закричав Вишневецький. Розвернувши коня, він пішов у атаку, його маневр повторила вся сотня. Бусурмани, одночасно атаковані з усіх боків, були зім’яті й розбиті за лічені хвилини. Шабля князя лютувала серед ворогів, вражаючи їх, мов блискавка. Дмитро збився з ліку, рубаючи ординців. Поряд із ним сікли татар Скалозуб та Матяш.
Перемога була повна. Лише кільком десяткам ворогів удалося вислизнути крізь козацькі лави та втекти на південь. За ними була вислана погоня. Через годину вона повернулася до табору. Татар на прудконогих конях догнати не вдалося. Проте влучним пострілом був убитий ватажок чамбулу, а серед його речей був знайдений пергамент з печаткою Османської імперії.
Турецький сувій узяв до рук Претвич. Пробігши очима рядки, староста з гнівом зім’яв його.
– Як добре, що ми розгромили цю наволоч! – сказав Бернард.
– Що там написано? – нетерпляче спитав молодий князь.
– Тут сказано, що якийсь паша Хусейн прибув до Очакова з трьома галерами. Він наказує татарам доставити йому сотню хлопчаків віком від восьми до тринадцяти років, щоби зробити з них яничарів.
– Щось я не второпаю, – насупив брови Дмитро. – Як це – зробити
