ворога по руці, ординець підняв зброю вище і проґавив шабельний випад, який розкраяв йому груди. Князь повернувся до сивого чоловіка і побачив, як немолодий вояк із неймовірною швидкістю відбивав і завдавав удари шаблею. Збоку здавалося, наче в руках вояка не одна шабля, а цілих десять. Один за одним бусурмани лягали під ноги сивовусого.
«Добрячий рубака», – подумав Дмитро. Вловивши коня без вершника, він сів у сідло і погнався за ватажком чамбулу. Той так дременув, що за ним аж курява летіла.
Бранців уже звільнили, чоловіки, похапавши те, що під рукою, кинулися добивати рештки татарського чамбулу.
Татарський кінь був молодий та прудкий. Вишневецький швидко наздоганяв бусурманського ватажка. Незабаром князь наблизився до татарина на відстань шабельного удару, але завдати його не встиг. Гуркнув постріл, і кінь ворога повалився набік, придавивши при цьому ногу ординця. Вишневецький зіскочив з коня і заніс вістря зброї вгору для удару.
– Стривай, воїне! Не вбивай його! – пролунало густим басом.
Дмитро опустив шаблю і оглядівся. До нього верхи наближалися двоє шляхтичів. Один – немолодий, із широким чолом та невеличкими чорними вусами, їхав попереду, тримаючи в руці закривавленого списа. Широкочолий чоловік був одягнений в чудернацький темно-червоний жупан, розцяцькований срібляними смужками, через його грудину на лівий бік звисали три срібні ланцюги. На голові воїна була велика чорна шапка, що височіла, як церковна баня. Другий, червонощокий, в руках тримав довгу аркебузу, над якою курився пороховий дим. Одягнений він був у дорогий чорний одяг.
– Хто ви такі, панове? – спитав Вишневецький. – Чому ви звеліли не вбивати цього татарина?
– Ми тебе також хочемо про дещо розпитати, – загув басовито перший. – Ти, я бачу, не простий чоловік, мабуть, це ви зі своєю ватагою атакували татарський чамбул. Це була велика дурість: татар було вдесятеро більше, ви б усі загинули, якби ми не нагодилися. Тож як тебе звати?
– Так, я вже збагнув, що зробив велику помилку, – відказав князь. – Але ви, добродії, так і не відповіли на мої питання.
Чоловік у чудернацькому вбранні легко зіскочив з коня.
– Слушні слова. Мої вітання, лицарю! Я Бернард Претвич – староста Бара, а це мій ротмістр – Петро Брага.
– Бернард, мабуть, трохи злиться на тебе, синку, що ти випередив його, – озвався ротмістр. – Ми за річкою з козаками підготували засідку татарам. Аж тут ти на них налетів, як орел на куріпок! А цього татарина не слід вбивати, його спершу треба допитати, а тоді отримати за нього добрий викуп.
Вишневецький на ці слова посміхнувся і промовив:
– Помагай Боже! Я саме їхав до вас, старосто Претвичу. Я Дмитро – старший син князя Вишневецького. Мене направив до вас мій батько.
– О-хо-хо! – засміявся Бернард. – Ото я й дивлюся: кого це ти мені нагадуєш? Десять років тому я пліч-о-пліч бився з твоїм батьком
