силою пробудився у княжій душі, породжуючи хвилю сильного гніву.
Вишневецький прагнув лише одного – натрапити на слід ворогів і винищити їх всіх до останнього…
– Нехристи спалили село вчора чи сьогодні вночі, – мовив Олекса, стискаючи руків’я шаблі. – Ненавиджу бусурманів!
– Татари обтяжені здобиччю, тож вони не могли далеко піти. Ми ще можемо їх наздогнати, коли вирушимо зараз, – запропонував Матяш.
– Тож годі ловити ґав! Помстимося нелюдам за християнські душі! – гукнув Дмитро і пустив коня чвалом. Решта вершників прослідувала за ватажком.
За селом виднілися сліди великого татарського чамбулу, що гнав цілу юрбу невільників на південний схід – до Перекопу. Після кількагодинної погоні Вишневецький побачив здалеку загін татар, що готувалися переправлятися через нешироку річку. У чамбулі було не менше трьохсот шабель. Біля річки товпилося юрмисько невільників – переважно молодих хлопців та дівчат. Зв’язані люди зморено сиділи біля води, проклинаючи свою долю. Віддалік паслася череда корів та кіз.
– Князю, нас замало… Ми не зможемо перемогти у відкритій битві таку кількість татар, – стиха промовив Матяш.
Дмитро бачив, що татар забагато, але від вигляду ворогів на княжича знову накотилася хвиля нестримного гніву.
– У пекло татар! З нами Бог! Уперед! – вихопивши пістоль з-за пояса, Вишневецький першим кинувся в атаку. Трохи оддалік мчали Матяш та Олекса, решта вершників розтяглася широкою шеренгою.
Татари помітили нападників, але не змогли підготуватись. Більша частина чамбулу була піша, лише близько п’яти десятків ординців були верхи.
Пролунали постріли самопалів, кілька татар впали з коней, зчинився великий ґвалт, кримчаки злісно заволали, а невільники, забачивши визволителів, радісно закричали. Сполохана худоба з ревінням кинулась у поле, топчучи татар, що її пасли.
Дмитро вистрелив у гущавину ворогів, але не побачив, влучив в когось чи ні. Вже через мить князь врізався в юрбу кіннотників і списом збив одного з коня. Ухилившись від шабельного удару, Вишневецький прохромив груди дебелого татарина, напружившись, підняв його, як шматок м’яса, над головою і опустив на голову третього вершника. Бусурманин люто заверещав, почувся хрускіт кісток, спис розламався, ворог упав на землю мертвий. Наляканий кінь дико заіржав, Дмитро кинув уламок списа і вихопив з піхов шаблю.
Навкруги вирував лютий бій, бряжчала зброя, поливаючи чорну землю червоною кров’ю, воїни Вишневецького затято рубали татар. Ординці, зазнавши втрат, відступили, але під криками ватажка в срібній кольчузі із золотим кружалом на грудині згуртувалися. Піші татари ловили неосідланих коней, вихоплювалися на них і, як чорне вороння, налітали звідусіль. Засвистіли темні стріли, воїни князя також зазнали втрат…
Дмитро, пробиваючись до татарського ватажка, здолав шаблюкою ще трьох ординців. Очільник чамбулу помітив Вишневецького і крикнув щось, показуючи на нього лучникам.
