що скроплена рясно кров’ю невинних людей?»
Над могилою здійнявся чималий курган, на вершині поставили грубого дерев’яного хреста…
Рано-вранці вершники похмуро в’їжджали до Вишнівця. Дмитро за цю ніч неначе постарів. На його чолі залягли зморшки, завжди жваві веселі очі дивилися на світ суворим оком монастирського ченця. Не кажучи нікому ні слова, княжич пішов до замкових покоїв. На порозі його вже чекав батько.
– Розкажи мені, сину, все… – без привітання озвався старий князь.
Дмитро коротко розповів про знищене Загороддя та про невдалу погоню і додав:
– Пробачте мені, батьку… Благословіть мене на святу справу: я поїду обороняти нашу землю від бусурманів… – Княжич поклав на себе хрест і опустився на коліно перед батьком. Князь Іван Вишневецький тяжко видихнув і поклав правицю на синове плече.
– Я благословляю тебе, сину. Ти гідний княжого роду, я пишаюся тобою…
– Спасибі, батьку… – Дмитро підняв голову.
– А як же ти хочеш діяти? – спитав старий князь.
– Дозвольте, батьку, взяти замкових воїнів і челядників, хто добровільно захоче поїхати зі мною. Ми візьмемо припаси й зброю і поїдемо на південь, а далі – все в руках Божих…
– Гаразд, Дмитре. Але послухайся моєї поради: поїдь до мого доброго знайомого – Бернарда Претвича. Це хоробрий лицар – староста Бара. Я чув, він планує великий похід на орду.
– Я так і зроблю, батьку! – очі Дмитра спалахнули. – Ми здійснимо цей похід на Крим!
Через годину великий замковий дзвін скликав усіх на площу. Дехто перелякався, подумавши, що знову напали татари, але їх швидко заспокоїли. Проте в повітрі вчувалася тривога. Люди схвильовано гомоніли: нащо забили в дзвін? На дерев’яний поміст вийшов Дмитро Вишневецький. Княжич виголосив:
– Люди Вишнівця! Ви вже чули, що прокляті бусурмани спалили Загороддя і вбили всіх його мешканців, не пожаліли ні жінок, ні дітей… – Дмитро на цих словах замовк, невидимі пута неначе здавили горло. Переборовши себе, княжич продовжив: – Кляті ординці будуть продовжувати нападати на Україну, допоки не вигублять всіх нас до останнього! Я хочу покласти цьому край. Хто зголоситься поїхати зі мною? Ми вирушаємо на південь обороняти нашу землю від людоловів.
Замкові чоловіки мовчали, мов у рота води набравши, і зніяковіло переглядалися.
– Я хочу бити татар! – першим подав голос Михайло, труснувши рудим волоссям.
– Я теж із тобою, княже, – поважно озвався Матяш.
Після цього ще чимало чоловіків зголосилися пристати на княжу пропозицію. «А князь не дурний, – думав Грицько, – у татар можна відвоювати багату здобич. Я сам можу стати паном…» – від цієї мрії Грицько аж очі закотив, як кіт, що з’їв миску сметани.
– Я також хочу бити бусурманів! – заволав конюх.
Разом із князем зголосилися виступити проти татар тридцятеро чоловік.
