як невдовзі коханий забере її… Вони справлять пишне весілля… Уже підходячи до Загороддя, дівчина відчула, наче щось недобре, щось неймовірно лихе дивилося на неї, проштрикуючи наскрізь. Роксані стало моторошно, по спині поповзли мурашки. Дівчина прискорила крок, ластівкою полетіла до рідного села. Незабаром вона побачила перші хати під солом’яними стріхами, але холодний острах не відпускав її…
У густих кущах хижим звіром причаївся Мерген, його чорні очі впилися, мов жала, в спину Роксани. У лісових сутінках татарин добре роздивився юну дівочу красу. Мерген мав надзвичайно гострий зір і міг бачити вночі так само ясно, як і вдень. Недаремно батьки назвали сина йменням великого мисливця. Мерген справді став найкращим мисливцем Кримського ханства – мисливцем на людей. Ніхто не міг здолати Мергена в бою. Куди б не прямував його чамбул – чи в Польщу, чи в Московію, він завжди приводив чималий ясир.
Яка гарна гяурка… Від цієї думки безгубий рот Мергена розлізся у хтивій посмішці, оголивши жовті зуби. Авжеж, за таку рабиню турки дадуть багато золота… Чи, може, залишити її собі? Кілька ударів серця в душі людолова хіть боролася із жадібністю. Татарин струснув головою і взявся за руків’я ятагана – жадібність святкувала перемогу. Мерген підвів голову і завив по-вовчому – то був знак татарським нападникам.
Навколо села воднораз запалали вогні, і тієї ж миті десятки вогняних стріл звилися в повітря і вмить впали на сухі стріхи, породжуючи червоно-криваві спалахи. Розпачливо заволали люди, ґвалтом заревла худоба. Старий дід, що жив край села, вискочив на ґанок із косою і несамовито заволав:
– Татари! Люди, рятуйтесь!.. – Чоловічий крик обірвали дві стріли, що встромилися в груди. Дід упав на землю, його сорочка заюшилася кров’ю…
Вершники зусібіч наскочили у палаюче Загороддя і почали ловити арканом молодих дівчат та хлопців, а старих чоловіків, жінок та маленьких дітей вбивали без жалю.
Несамовитий жах охопив Роксану. На мить їй здалося, що вона потрапила в пекло, а чорні вершники – то слуги сатани. Не тямлячи під собою ніг, Роксана добігла до батьківської хати. Скривавлений батько велетенським молотом відмахувався від двох бусурманів – пішого та кінного.
– Батьку!! – у розпачі зойкнула дівчина.
Старий коваль помітив доньку і щосили заволав:
– Біжи в ліс! Сховайся там! Я затримаю їх!
Вигляд переляканої доньки надав ковалю сил. Ухилившись від шабельного удару, він поцілив молотом у голову вояка. Татарин, пускаючи ротом криваву юшку, як лантух, повалився на землю. Вершник підняв коня дибки, намагаючись збити Максима на землю. Але коваль, широко розмахнувшись, гепнув коня в груди. Кінь захрипів і повалився набік, придавивши собою татарина.
Проте святкувати перемогу було зарано. Дівчина побачила, як з-за рогу до батька надзвичайно швидко, мов хижий звір, підбіг високий чоловік, за його спиною майнуло хутро чорного вовка. В руках людолова не було ніякої зброї. Максим підняв над головою молот, татарин на ходу поклав долоню на кістяне руків’я,
