дуба татарин налетів на неї, як шуліка на куріпку. Дівчина з жахом закричала. Людолов, хтиво розреготавшись, розвернув бранку до себе і притиснув до дуба.
– Я не буду твоєю! – вигукнула Роксана.
Зібравши всі сили, вона спробувала вдарити ворога в обличчя, але татарин з блискавичною швидкістю перехопив її правицю в повітрі і заламав її. Тоді дівчина плюнула в ненависну пику і влучила прямо в око людолова. Одночасно з цим лівою рукою Роксана вихопила із-за пояса ординця ніж і замахнулася зброєю, цілячи у враже серце. Мерген зробив півкроку назад, над грудьми перехопив дівочу руку і спрямував її до шиї Роксани. У цю мить тріснула суха гілка, ліва нога татарина провалилася в земляну нору; гостре лезо розрізало ніжну шкіру, глибоко увійшовши, мов у масло, в горло дівчини, червоним струмком полилася кров. Роксана, здригнувшись всім тілом, мертвою впала на землю.
Людолов заревів, як дикий звір, і з силою висмикнув ніж з дівочої плоті.
– Шайтан! Стільки золота пропало… – Мерген був дуже злий – він не хотів вбивати полонянку, а тільки налякати її…
Витерши лезо об сорочку вбитої дівчини, Мерген швидко подався до озерця. Майже всі полонені чоловіки лежали порубані, забито було й кілька жінок, татарських воїнів теж стало менше.
– Бею! – загукав вартовий. – Сюди їдуть кілька десятків озброєних вершників!
– Це погоня із замку! – вигукнув сивий татарин. – Нам треба швидше тікати, ясир залишимо тут, бо з ним далеко не втечеш.
Мерген заскреготів зубами і вирік:
– Вбити всіх!
Князь мчав на коні, як зловісний привид, за ним нісся довгий ланцюг вершників із смолоскипами в руках. Серце Вишневецького обливалося кров’ю від тривоги за життя коханої. «Аби тільки вона була живою… Я винищу всіх бусурманів, щоби врятувати її…» – думки по колу проносилися в княжій голові. Попереду княжич побачив блимаючий вогник, що поступово розгорявся у велике багаття. «Це стан ворогів», – промайнуло в голові Дмитра. Князь вихопив з піхов шаблю і, пришпоривши коня, вилетів на широку галявину. Страшна картина відкрилася перед ним. Вогонь палав на переправі, пускаючи клуби смердючого диму, освітлюючи залиті кров’ю тіла молодих жінок, дівчат, юнаків… Княжич мовчки зіскочив з коня, його правиця так міцно стиснула руків’я шаблі, що з-під нігтів виступила кров. Він підійшов ближче.
– Господи! Цього не може бути… Де ж вона? – як у лихоманці, сам з собою говорив Вишневецький, повільно обходячи загиблих. Дійшовши до краю лісу, Дмитро помітив дівочу постать, що лежала під старим дубом…
«Це моя мила…» – вжахнувся князь і ступив у лісові сутінки.
Позаду чулися розпачливі крики, прокльони татарам. Княжі воїни виїхали на узлісся і клялися жорстоко помститися ординцям за лиходійство.
– Якби ці іродові покидьки не підпалили переправу, ми б наздогнали їх, – скрушно зітхнув Матяш. – Об’їзд далеко звідси.
Дмитро,
