не треба лікаря. Це кров не моя, – мовив княжич. – То я в лісі забив ведмедя. Ліпше принеси новий жупан, я піду перевдягнуся…
– Уже біжу, пане! – на ходу кинув Михайло, вибігаючи із покоїв.
Молодий князь зайшов до своєї кімнати, скинув покривавлений одяг і швидко перевдягнувся в шовкову сорочку та чорні штани.
Михайло хутко приніс малиновий жупан і, простягаючи його, спитав:
– То як, княже, добрячий ведмідь попався?
– Ех, Мисько… – зітхнув Дмитро, вдягаючи жупан. – Ведмідь як ведмідь. А от яку я дівчину в лісі зустрів…
– Дівчину? Вона вродлива? – з цікавістю запитав Михайло.
– Вона така… Вона як сонце в небі, – мрійливо мовив князь. – Вона полонила мене з першого погляду.
– Оце так! – ошелешено видихнув Мисько.
– А де батько? – спитав Дмитро, підперізуючись коштовним поясом із золотою пряжкою.
– Ясновельможний у каплиці, – відповів слуга.
– Тож скажи, нехай нас не турбують – мені треба з батьком поговорити.
Молодий князь вийшов з покоїв і попрямував до замкової каплиці – споруди з іконостасом. Її облаштував ще дід Дмитра, щоби там молитися Богу.
У невеликій квадратній каплиці на стінах були розвішані старовинні ікони. Перед ними в срібних та золотих лампадах горіли свічки, висвітлюючи суворі лики святих. У кутку, перед образом святого Миколая, поштиво склавши руки, пропущені крізь рукави дорогого кунтуша, стояв князь Іван Вишневецький. Високий широкоплечий чоловік був уже немолодий, але його кремезна постать досі не втратила своєї сили, і руки ще могли міцно тримати дідівський меч. Брунатні очі князя дивилися на святого. Тонкі вуста ледь ворушилися, вимовляючи слова молитви, сивуваті вуса й невелика борідка ритмічно похитувалися.
До каплиці зайшов Дмитро й, опустивши голову перед іконостасом, осінив груди хрестом. Старий князь продовжував молитися ще якусь мить, а тоді промовив:
– Добре, що зайшов, сину. Я хотів поговорити з тобою…
– Ваше бажання збігається з моїм, тату, – схилив голову Дмитро.
Батько випростався.
– Я вже старий і невдовзі нездатен буду тримати зброю, – неквапом сказав князь, підійшовши до Дмитра. – Ти виріс, синку. У твої літа я вже мав дітей. Пора й тобі одружитися. Заведеш сім’ю і дітей, щоб було кому продовжити славний рід Вишневецьких…
Молодик пильно глянув на старого.
– Я про це вже думав, батьку…
– От і добре, синку! – старий князь усміхнувся. – Отож тепер треба дібрати гідну пару. Що скажеш про молодих доньок князя Федора Сангушка – Варвару та Ганну? Чув про них? Кажуть, дуже вродливі. А можна поїхати й на оглядини до пишної Софії – доньки князя Олельковича.
– Батьку… – Дмитро блиснув очима. – Я волію сам обрати собі жінку до пари…
Усмішка почала зникати з лиця Івана Вишневецького.
– Отже,
