Кличте воїнів! Сідлайте коней – ми вирушаємо туди, негайно!
У замковому дворі зчинилася страшенна метушня; важко загупав на сполох тяжкий дзвін, сповіщаючи про напад татар. Декотрі подумали, що татари напали на замок, і кричали перестрашено, іржали коні, бряжчала зброя. Дмитро перший скочив на коня і ледве дочекався, щоб назбиралося хоч із десяток вершників.
– Поїхали! Вперед! – гаркнув Вишневецький і пустив коня навскач.
Частина замкової сторожі рушила за ним, до князя приєдналися також Михайло і Олекса.
Тривога за кохану дівчину розгорялася в душі Дмитра, як вогняна іскра, що потрапила на сухе листя. Він безжально шмагав коня нагаєм. Княжий кінь першим увірвався в село, що вже нагадувало картину з пекла. Почорнілі від вогню хати густо курилися димом, скрізь валялися порубані тіла людей, біля стін виднілися мертві малюки, яким татари порозбивали голови.
– Ні! Роксано!! Вони вбили тебе! – дико заволав Дмитро і зіскочив з коня. Як навіжений, він перебігав від садиби до садиби, шукаючи свою милу.
– Це татари… – під’їхав Михайло і схилив голову.
– Ми помстимося їм! – ухопився за шаблю Олекса.
Досвідчений Матяш одразу збагнув, кого шукає молодий князь, і підійшов до Дмитра, коли той надибав тіло коваля з розрубаною головою.
– Роксана гарна?
– Як янгол… – глухо мовив Вишневецький, піднімаючи з землі важкий залізний молот.
– Таких татари ніколи не вбивають. Це для них – найдорожча здобич, – мовив Матяш. – Твоя дівчина жива, княже. Її ще можна врятувати…
Дмитро відчув, як у душі зажевріла надія, і водночас піднялася хвиля такої люті, якої він ще ніколи не відчував. Піднявши над головою молот, мов пір’їну, Дмитро гепнув ним об велику кам’яну брилу, що стояла обіч хати. Камінь тріскуче розколовся на кавалки.
– Смерть бусурманам!! Хутко за ними! Швидше! – Дмитро кинув молот у кущі, він полетів, як гарматне ядро.
– Пане, уже стемніло… Нам треба повертатися до замку… – Грицько не договорив, зустрівшись поглядом із князем. Він опустив очі донизу і втягнув голову в плечі, як черепаха.
Роксана здригнулася від холодної води, що хлюпнула їй на обличчя. Поволі розплющуючи очі, дівчина зойкнула: перед нею шкірилась іклами вовча голова, замість очей – чорні провалля… У відповідь почулося хихотіння.
– Не бійся, гяурочко… Він тебе не вкусить, – промовив Мерген, нахилившись до Роксани, і поклав долоню на вовчу голову, що прикрашала його ліве плече. – Я задушив його голими руками, а серце звіра з’їв, щоб перейняти його силу.
Дівчина, заплющивши очі, відсахнулася від страшного обличчя Мергена, наче побачила диявола. «Краще б мене роздерли вовки… Господи, я дісталася татарам…» – з жахом подумала полонянка.
Роксана спробувала поворушити руками, але не змогла цього зробити – руки затерпли, зв’язані за спиною пасмом сирої шкіри.
