за неї! – гаряче відповів Дмитро. – Я хочу помститися бусурманам за всіх невинних людей, що їх вони згубили. Я хочу, щоб татарам було заказано нападати на Вкраїну…
– Боже діло ти задумав, княже. Але здійснити його… Ох, це дуже важко… – Бернард зітхнув. – Я скажу тобі, куди плануємо похід. На Очаків – турецьку фортецю, біля гирла Бугу. Там розташований невільницький ринок, де татари продають у рабство полонених українців. Я саме готувався до очаківського походу, коли розвідка сповістила мене, що татари зайшли на Поділля. Я зібрав більше сотні кінних воїнів і хотів ударити по бусурманах ще до того, як вони поплюндрують край. Але не встиг…
– А про яку розвідку ви кажете? – спитав Вишневецький. – Невже у вас є розвідники в самому ханстві?
– Ні, на жаль, у Криму оповісників я не маю. Мої оповісники перебувають біля кордонів Барського староства. Як тільки вони забачать, що пересуваються загони ординців, то сповіщають мене вогнем чи гінцем. Я одразу зі своїми воїнами їду назустріч татарам, щоб перехопити їх біля кордону і не дати палити села.
– Гарно придумано! – захоплено мовив молодий князь. – А ви не думали, як назавше зупинити татарські напади?
– Та думав… Правда, щось нічого путнього не вигадав… – зітхнув Претвич. – Якби польський король замість того, щоби відсилати щороку кримському ханові данину в п’ятнадцять тисяч золотих дукатів, та найняв би велике військо й погромив орду, може, напади й припинилися б. Але до ляхів та литвинів татари зрідка доходять, і королю простіше платити їм гроші, аніж обороняти українські землі.
– Це чималі гроші – п’ятнадцять тисяч золотих, – сказав Дмитро. – Якби ляхи не платили данину бусурманам років десять, то за ці гроші можна було побудувати кам’яну фортецю біля Криму! Вона б і стала перепоною на шляху орди до Вкраїни…
– Ти не перший, кому спала на думку така ідея, – посміхнувся Бернард. – Близько двадцяти років тому, славний лицар – Остафій Дашкевич – пропонував на сеймі збудувати фортецю на дніпровському острові для відсічі татарам. Але ніхто цю ідею не підтримав…
Розмову перервав Петро Брага, що підійшов до кострища і спитав:
– Пане старосто! Частина звільнених бранців хоче пристати до нашого війська. Що їм сказати?
– Що думаєш з цього приводу, князю? – Претвич обернувся до Вишневецького.
– Це гарна новина! Я взяв би нових воїнів у свій загін, озброїв їх трофейною зброєю, та й коней від татар чимало залишилося…
– Добре, хай так і буде, – мовив староста. – Завтра вирушаємо до Бара. Звільнених людей я поселю на околиці міста. Дам їм худобу та гроші з трофеїв. Ну, а хто захоче, може йти куди заманеться.
– А коли ж на Очаків? – допитувався Дмитро.
– Який же ти нетерплячий, князю, – усміхнувся Бернард. – Треба буде трохи зачекати в Барі. До нас підійдуть ще кілька козацьких загонів, тоді й виступимо.
– Спасибі за гарну звістку. Піду знайомитися
