жуками й познайомився з дерев’яною конструкцією з обшарпаною зеленою фарбою – туалетом, де ледь не провалився у смердюче відро. Зрештою сів за стіл: на подяку бабуся спекла пишні пироги з капустою та картоплею.
– Притомився, мабуть? – поцікавилась баба Ганя, коли Сашко ліниво відсунув від себе пусту тарілку. – Тут неподалік є ставок. Не те що наш зворик[7]. Може, хочеш піти скупатися?
Хлопець глянув за вікно: сонце висіло в зеніті, змушуючи Бровка дивитись на світ з-поміж лопухів із висолопленим язиком, – та погодився. Отримав від бабусі чіткі вказівки довго у воді не сидіти й не заблукати, узяв рушника й вийшов на перше знайомство зі своїм новим тимчасовим домом.
Бистриця зустріла Сашка заболоченою дорогою й зацікавленими поглядами. Хлопець упевнено крокував зеленою вулицею, роздивляючись місцеві хатини. Усі – наче з одного тіста ліплені й такі різні водночас. Оточені парканами з гілок чи старих дошок – більше для краси, ніж для захисту, – білолиці, під чорнявими стріхами, з дерева чи з білої цегли. У кого – повні рожі в тіні розлогих груш, яблунь, вишень та черешень, у кого – зелень по коліно. Коло деяких хатин стояли дерев’яні гойдалки. У дворах на ланцюгах дрімали кудлаті пси, відганяючи хвостами великих чорних мух. І з кожного подвір’я пара-дві очей проводжали хлопця. Молодші здивовано вивчали Сашка, а старші відкладали справи й дивились услід, про щось неголосно перемовляючись. На перших двох вулицях, які минув хлопець, це викликало посмішку, однак потім від надмірної уваги почала свербіти спина.
Чого вони витріщаються? У нього що, сіно на голові? Сашко ковзнув долонею по волоссю. Та ні, наче чисто. А, здавалось, могло потрапити, коли біля курей порався. Де вже той дурний ставок?
– Ой! – пролунало поруч, і Сашко різко зупинився. Перед ним на відстані двох долонь стояло дівча в блакитній сукенці.
– Я тебе не помітила. Вибач, – тихо промовила, відступивши на два кроки.
– Та ти той… Нормально все, – Сашко роззирнувся. Вони ледь не зіткнулись чолом до чола. – Я до баби Гані на літо приїхав, от ставок шукаю. А у вас тут навіть вказівників немає.
– Вказів… що? – дівчинка здивувалася.
– Ну, писало б «Ставок» і вказувало б, де він, – хлопець скуйовдив волосся, згадавши, як мама вчила бути ввічливим із незнайомцями. – Я Сашко. А тебе як звати?
Дівчина усміхнулась.
– Катруся. Так ти загубився?
– У нас я б точно не загубився!
– А у нас – це де? – поцікавилась дівчина й сама собі відповіла: – А-а-а, – і, наче цього було мало, повторила ще раз: – А-а-а…
– Це ще що значить? – Сашко спохмурнів. – І чому всі на мене так дивляться?
– Просто ти – інший. Одразу видно.
– Який ще інший? – здивувався Сашко.
– Ти городський.
– Ніякий я не городський, а нормальний! – наїжачився хлопець. –
Потічок, потічок з яром.
