style="font-size:15px;"> – Бальні танці, – мрійливо повторила Катруся.
Одразу уявилась велика зала, наповнена людьми, лунає музика, і вона серед усіх, така чепурна, кружляє, і кружляє, і кружляє… В обіймах… Не можна! Не можна! Дівчина знову шарпнула себе за хвостик та опустила погляд.
– Ну, а ще що у вас є? – поцікавився Сашко, згадуючи про свою нову роль дослідника.
Катруся вкотре перехопила погляд синіх очей, знітилась і несподівано для себе випалила:
– Хочеш, покажу?
Сашко глянув на Катрусю й усміхнувся.
– Хочу.
Вони легко знайшли спільну мову. Катруся виявилась тихою та скромною дівчиною, і на її фоні веселий і впевнений у собі Сашко здавався лицарем, що прийшов рятувати принцесу від дракона. Правда, з драконів були лише корови, та й принцеса тільки-но перейшла в сьомий клас…
От тільки Катруся чомусь не наважилася розповісти про те, що бачила Сашка ще вчора, під час приїзду, і він здався їй не таким веселим і добрим, як при цій зустрічі. Щоб викинути з голови дурні думки, нова подруга завзято показувала хлопцеві Бистрицю у всій красі.
– Біля твоєї баби вуйко Микола живе. Він добрий – якщо коней пасеш, дозволяє на них кататись, але після того все болить. Цьотка Оксана корів має. Мама в неї молоко бере. Я люблю молоко!
– І я!
– Тут будинок учительки, але її зараз нема. Вона на літо в місто їде. Хлопці розказували: якось залізли до неї – так там нічого цікавого нема, тільки купа книг.
– Я люблю книги. Особливо пригоди!
– Так, зараз мовчи, – дівчинка притулила палець до губ. Сашко кивнув. За кілька кроків Катруся всміхнулась. – Ну все, тепер можна. То була хата баби Стефи. Мама каже, біля неї тихо треба ходити, бо почує й до себе забере або який прокльон нашле. Вона – бісиця!
– Хто-хто?
– Відьма. До неї з міста постійно приїздять – вона всім помагає. А ще в неї чорт у помічниках – худобу глядить і город.
– Жартуєш! – здивувався Сашко.
– Ні! Он там у кінці вулиці я живу. З мамою. Вона в магазині працює – тут недалеко.
– Класно. А тато ким?
Катруся на мить замовкла й відвернулась. А потім махнула рукою вбік і перебільшено весело додала:
– А он там – хлопці в козаків-розбійників гуляють. Можеш піти до них.
– Ще встигну, – Сашко копнув камінчик. Уміє ж він пхатися не у свою справу. – Ух, який сад великий! Чий він?
– Цьотки Гальки, тут морелі[8] файні: грубі, чорнющі, якраз скоро достигнуть. Там збоку діра є – можна пролізти. Цьотка кричить і лається, що пса спустить – то вона так лякає. Та й пес здох ще минулого року. Вона сама стара вже, збирає з нижніх гілок і то не собі, а на продаж.
– А тут ніхто не живе? – хлопець показав рукою на напіврозвалену хату.
Вікна загрозливо шкірилися розбитим склом.
– Туди краще не ходити. Там вуйко[9] повісився.
– Ого! А чого?
– То
Абрикоси.
Дядько.
