На півголови вищий, з усмішкою на губах, той мав вигляд звичайного сільського хлопця, типового Гекльберрі Фінна, який і по деревах лазить, і курей ганяє, і накапостити може, але разом з тим було в ньому щось магнетичне, що відганяло всі покарання за нароблені збитки. Сашко різко захотів із ним подружитися, стати таким же шибайголовою.
– Хвацько палицею махав, – похвалив його незнайомець.
– Я вдома тенісом займаюсь. З палицею ще легше. У нас багато ворон і голубів – є де потренуватись.
– Тенісом? Удома? – здивувався хлопчина, і раптом його погляд прояснішав. – А-а…
– Що «а-а…»?
– Я в Бистриці всіх однолітків знаю, а тебе вперше бачу. Ти з отих.
– Яких «отих»?
– Городських.
Сашко розізлився:
– Що у вас з тими городськими? Іду вулицею – усі дивляться. А як що скажу, так зразу – городський.
У відповідь світловолосий розсміявся:
– Не ображайся. До нас рідко хтось приїжджає, тому кожне нове обличчя – це окрема подія, – хлопець простягнув долоню. – Я Антон.
Сашко глянув на світловолосого, потім на його руку, потім знову на усміхнене обличчя. Знущається? Та ніби ні… Ну й дивні вони всі тут!
– Сашко, – потис руку.
– Ти звідки? – поцікавився Антон, оглядаючи Сашка.
– Я зі Львова, до бабусі на канікули приїхав.
– Ого! Неблизька дорога. Уже з кимось подружився?
Сашко глянув на дівчину, що стояла осторонь, опустивши погляд.
– Та от, тільки з Катрусею…
– А ще мене зустрів. А значить, пів-Бистриці ти вже знаєш, – розсміявся Антон. – А ще як познайомлю тебе з Марічкою… Ой! – хлопець стрепенувся. – Зовсім забув, що вона мене чекає! Давай завтра зустрінемось, о дванадцятій, біля ставка!
– Домовились! – відповів Сашко. – Мені теж треба додому.
– До завтра! – Антон махнув рукою й помчав вулицею.
– Сюдою можна вийти до мого дому? – Сашко повернувся до Катрусі, яка заворожено дивилась услід даленіючій постаті Антона. – Чуєш?
– Що? А, так, можна. Ходімо! – дівчинка швидко пішла вперед, ховаючи розпашіле обличчя.
– Що це з нею? – пробурмотів Сашко й пішов слідом.
Антон швидко біг вулицею, стискаючи руки в кулаки. Чи дочекалась його Марічка? Ніколи не вгадаєш, що на думці в примхливої дівчинки: могла образитись і піти. Хлопець проминув одну вулицю, другу та вибіг на вигін. Де ж Марічка, вони ніби тут домовлялись зустрітися? Побачивши подругу на гілці грубезної старої аличі, хлопець із полегшенням зітхнув, заліз на дерево та вмостився поруч.
– Знаєш, із ким я сьогодні познайомився? – обережно звернувся до мовчазної дівчинки.
– Ну?
– З новим хлопцем. Він із міста! Сашком звуть! Приїхав недавно!
– З міста… – недовірливо протягнула Марічка й одразу змінилась
