на бабцю. А вона все швидше і швидше йде. Перегнала їх на кроків десять і почала дорогу переходити. Дівчата закричали: «Перейдень», – і побігли вперед, сподіваючись обігнати стару. Один хлопець не розгубився і крикнув: «Дай Бо’ щастя!» А бабця розвернулася до них і каже…
З тими словам Антон нахилився до дівчат і як прореве:
– Доброго здоров’я!
Катруся запищала від несподіванки, Марічка легенько вдарила хлопця по плечу, і Антон весело розсміявся. Сашко посміювався на пару з другом. Похмурий Львів раптом зробився далеким-далеким. Надворі розкошувало літо: наливались тягучим соком яблука й груші, з лісу тягнулися солодкі пахощі малини, шелестіла м’яка трава під ногами, чисто вмите чорничне небо щедро всипали зорі, ліси довкола схвально кивали чубатими головами. Поряд були нові друзі. Що ще потрібно для щастя?
Розділ II. Ухопив місяця зубами
2007 рік
У заспаного міста сьогодні не було ані настрою, ані бажання прикидатися сердечним господарем. Небо гарячково куталось у сіре дрантя, скидаючись на жебрака – мокрого, жалюгідного та геть не привабливого.
Вітер сипнув в обличчя дрібної мжички й ледь не видер із рук чорний дипломат, одночасно зануривши в запах чогось зіпсованого. Однак люди продовжували йти, сприймаючи колючі краплі й неприємний запах як належне, тож Олександр скривився, зробив ще один крок і нарешті опинився на землі. От він і вдома.
На цій частині планети весна вже вступила у свої права, однак зимова куртка була як ніколи доречною. Олександр примружив очі й посміхнувся: мама завжди змушувала одягатись тепліше. Цікаво, де вона зараз?…
Застібнувши ґудзики, чоловік озирнувся на літак із синьо-жовтим прапором на крилі та неквапом рушив у напрямку приземленої споруди.
– Your passport, please[10].
– Here you are[11], – відповів Олександр, подаючи документ.
– Do you have anything unregistered?[12] – запитала працівниця аеропорту, переглядаючи паспорт.
– Only old memories[13], – чоловік знизав плечима.
Юна дівчина з блакитною хусточкою на шиї та бейджиком «Віра» здивовано підвела погляд. Долоні саме пригладжували ідеально випрасувану спідницю та зупинились на півдорозі. Помітивши посмішку в очах дивного пасажира, Віра й собі усміхнулась – професійно-сліпуче, по-європейськи.
Пройшовши митний контроль і рухаючись приміщенням аеровокзалу, Олександр здивовано крутив головою. Високі стелі, прозорі стіни, стерильно чиста підлога, поштиві посмішки на обличчях персоналу – усе так, як і має бути. Але щоби в Україні… Чоловік усміхнувся. А він боявся, що страшні історії про Східну Європу виявляться правдивими.
Однак «Європа» закінчилась одразу за прозорими дверима. Десь на горизонті височіли типові «хрущовки», на автобусній зупинці літні жінки з великими торбами про щось голосно сперечались між собою, а повз промчав давно забутий ВАЗ-2108, розвівши в повітрі сморід густим
Ваш паспорт, будьте ласкаві (
Прошу (
Маєте що-небудь не задеклароване? (
Лише старі спогади (
