style="font-size:15px;"> – Батько має рацію, – погодився Ян Скшетуський, – він не міг сюди приїхати.
– То навіщо до шведів їде? – повторив упертий пан Міхал.
– Дідько його знає, чи справді до шведів, лихий знає, що в цю біснувату довбешку могло стрельнути! Та що нам до того, краще його застереженням скористаймося, якщо голови хочемо зберегти на плечах.
– Тут немає про що думати, – резюмував Станіслав Скшетуський.
– Треба хутко сповістити панів Котовськогo, Жеромськогo, Липницькогo і того другого пана Кміцицa, – запропонував Ян Скшетуський. – Вишліть до них, пане Міхале, якнайшвидше повідомлення, але не пишіть їм, хто застерігає, бо тоді точно не повірять.
– Лише ми знатимемо, чия то заслуга, і свого часу не забудемо за неї відплатити! – додав пан Заглоба. – Далі, хутко, пане Міхале!
– А самі під Білосток подамося, всім там збір призначивши. Дав би Бог воєводу вітебського якнайскоріше! – зітхнув пан Ян.
– З Білостока треба буде до нього делегатів від війська вислати. Дасть Бог, станемо перед очі пана гетьмана литовського, – сказав пан Заглоба, – з рівною, а то й кращою силою. Нам із ним не тягатися, але пан воєвода вітебський – то що іншого. Видатний він воїн! І чесний! Немає такого другого в Речі Посполитій!
– А ви знаєте пана Сапєгу? – спитав Станіслав Скшетуський.
– Чи я його знаю? Я знав його підлітком, не більшим за мою шаблю. Він тоді був, як янгол.
– Він зараз не лише скарби, не тільки срібло та коштовності, але навіть начиння та панцери срібні на гроші переплавив, тільки б якнайбільше війська проти ворогів вітчизни зібрати, – зауважив пан Володийовський.
– Дяка Богові, що хоч один такий є, – кивнув пан Станіслав, – бо ви ж пам’ятаєте, як ми Радзивіллoвi довіряли?
– Не блюзнірствуйте, пане! – вигукнув пан Заглоба. – Воєвода вітебський! Бa! Бa! Хай живе воєвода вітебський!.. А ви, пане Міхале, готуйте експедицію! Час діяти! Нехай тут пічкурі в цій грязюці щучинській залишаються, а ми підемо до Білостока, де, може, й іншу рибу спіймаємо. Хали там також багато євреї на шабаш напекли. Ну, принаймні війна розпочнеться. Бо мені вже тужливо. А коли з Радзивіллом розберемося, то й за шведів візьмемося. Ми показали їм уже, що вміємо!.. В експедицію, пане Міхале, бо periculum in mora11.
– Піду я підіймати на ноги хоругву! – повідомив пан Ян. Годиною пізніше кільканадцятеро посланців вилетіло, як тільки кінь зміг, до Підляшшя, а за ними незабаром вирушила й уся хоругва ляудaнськa. Старшина їхала попереду, радячись і дискутуючи, а жовнірів вів пан Рoх Ковальський, намісник. Вони йшли на Осовець і Ґоньондз, торуючи собі дорогу до Білостока, де інші хоругви конфедератів сподівалися здибати.
Розділ VI
Листи пана Володийовськогo, що доносили про похід Радзивіллa, знайшли підтримку у всіх полковників, розкиданих по всьому Підляському воєводству. Дехто вже встиг порозділяти хоругви на менші загони, щоб легше перезимувати,
