передрікали, що незабаром вони повернуть як союзники Янa-Казимирa та Речі Посполитої проти шведського короля, могутність котрого, якби господарем усієї Речі Посполитої став, не мала б собі рівної в Європі.
Тому не чіпав Хованський ні Підляшшя, ні хоругви конфедератів. А вони навзаєм, позбавлені вождя, розпорошені, його не зачіпали і не були спроможні зачепити хоча б когось або почати щось важливіше, ніж грабунки майна Радзивілла. Так вони й марніли. Проте листи пана Володийовськогo про загрозу походу Радзивіллa пробудили полковників зі сплячки та бездіяльності. Взялися вони збирати хоругви, розписувати авізи, закликати розкиданих жовнірів під прапори та погрожувати покаранням тим, хто посмів би не з’явитися. Спочатку пан Жеромський, найавторитетніший серед полковників, хоругва котрого в найкращому стані була, вирушив під Білосток. За ним прибув по тижні Якуб Кміциц, щоправда, з ним було лише сто двадцять людей. Відтак стали підтягуватися жовніри панів Котовськогo та Липницькогo, то поодинці, то купками. Прибували також добровольці та дрібна шляхта з навколишніх закутків – Зєнцінки, Свідерські, Яворські, Рендзяни, Мазовецькі. Прибували волонтери навіть із Люблінського воєводства – Карвовські та Тури, час від часу з’являвся і заможніший шляхтич із таким-сяким почтом слуг, добре озброєних. Послали також делегатів від хоругви для екзакцій12, аби гроші та провіант за квитанції збирали. Словом, рух запанував повсюдно, закипіла воєнна підготовка і коли пан Володийовський зі своєю ляудaнською хоругвою підійшов, там уже стояло кілька тисяч людей зі зброєю, котрим лише ватажка бракувало.
Все чинилося доволі безладно і досить недисципліновано, але не так безладно і не так недисципліновано, як та великопольська шляхта, яка кілька місяців тому мала під Устям від шведів переправи захищати. Тому що в Підляшші, Люблінщині та Литві жили люди, до війни звиклі, і не було між цими добровольцями жодного, крім підлітків, хто би пороху не нюхав і з табакерки Сірка не куштував. Кожен у своєму житті воював або проти козаків, або проти турків, або проти татар. Були й такі, котрі ще шведські війни пам’ятали. Та серед усіх вирізнявся воєнним досвідом і повагою пан Заглоба, що з радістю опинився в цьому збіговиську жовнірському, в якому при сухому горлі не радилися.
Він переважав своїм авторитетом навіть найшанованіших полковників. Ляудaнці розповідали, що якби не він, то пани Володийовський, Скшетуські, Мирський та Оскеркo загинули б від руки Радзивілла, бо вже їх на страту до Бірж везли. Він сам заслуг своїх не приховував і справедливість своєї слави визнавав, аби всі знали, хто стоїть перед ними.
– Не люблю хизуватися, – торочив дідуган, – ні балакати про те, чого не було, бо в мене правда головне, що може і мій небіж засвідчити.
Тут він звертався до пана Рoхa Ковальського, котрий виступав тоді з-за спини пана Заглоби і промовляв чітким та оглушливим голосом:
– Дядько…
