заслугу в безмежному океані або дуже високо закинути її в Карпати, то вона, наче олія, нагору випливе, з-під землі витягнеться, щоб у людські очі сказати: «Я та, що світлом не гордує, суду не лякається, нагороди не чекає». Але як самоцвіт у золото, так і чеснота в скромність має бути одягнена, тому питаю вас, шановне панство, стоячи тут перед вами: чи я зі своїми заслугами не крився? Чи перед вами вихвалявся? Чи цієї честі, якою ви мене вшанували, добивався? Ви самі заслуги мої побачили, бо я і тепер усе заперечувати готовий і сказати вам: тут є кращі за мене – пан Жеромський, пан Котовський, пан Липницький, пан Кміциц, пан Оскеркo, пан Скшетуський, пан Володийовський, такі великі кавалери, котрими навіть стародавність пишатися могла б. То ви мене, а не когось із них обрали своїм вождем? Ще є час. Зніміть мені цю гідність із плечей і когось чеснішого у цей плащ одягніть!
– Не бути цьому! Не бути цьому! – заревіли сотні і тисячі голосів.
– Не бути цьому! – повторили полковники, втішені публічною похвалою, і водночас прагнучи перед військом свою скромність задекларувати.
– Бачу й я, що не може бути інакше! – погодився пан Заглоба. – Нехай тоді ваша воля здійсниться. Дякую від щирого серця, панове браття, і вважаю, що дасть Бог, ви не розчаруєтесь у своєму виборі, обов’язок на мене поклавши. Як ви при мені, так і я до смерті стояти за вас обіцяю, і вікторія, тобто краща fata18 нас чекає, сама смерть нас не розлучить, бо і після смерті славою ділитися будемо!
Бурхливе піднесення запанувало на зібранні. Одні до шабель бралися, інші сльози стали пускати, панові Заглобi піт краплями осів на лисині, але запал у ньому наростав.
– За нашого законного короля, знову обраного, і за улюблену землю нашу стояти будемо! – вигукнув він. – І для них жити! За них вмирати! Шановне панство! Відколи ця вітчизна є нашою батьківщиною, ніколи аж такої поразки вона не зазнала. Зрадники відчинили ворота і немає вже навіть п’яді землі, крім цього воєводства, де б не нишпорив ворог. На вас вітчизна надіється, а я на вас, на вас і на мене вся Річ Посполита сподівається! Покажемо ж їй, що недаремно руки до нас простягає. Як ви від мене мужності та віри, так і я від вас слухняності вимагаю та покори, а коли ми будемо в злагоді, коли прикладом нашим розплющимо очі тим, кого ворог спокусив, то й половина Речі Посполитої до нас долучиться! Хто має Бога та віру в серці, той із нами повстане, сили небесні нас підтримають, і хто ж із нами тоді впорається?!
– Так буде! З Божою поміччю, так буде! Соломон промовляє!.. Бити їх! Бити! – репетували гучні голоси.
А пан Заглоба руки в бік півночі простягнув і залементував:
– Приходь тепер, Радзивіллe! Приходь, пане гетьмане! Пане єретику! Воєводо Люципера! Чекаємо тебе не поодинці, а разом, не в сварці, а в злагоді, не з паперами, пактами, а з мечами в руках! Чекає тебе тут доброчесне військо і я, його реґіментар. Давай! Виходь! Дай Заглобi поле! Клич чортів на допомогу і поміряємося силою!.. Виходь!
Тут ватажок звернувся знову до війська й закричав так, що аж у цілому таборі розляглося:
– З Божою поміччю, шановне панство! Пророцтва
