до пана Володийовського, котрий мешкав разом із панами Скшетуськими.
– Перед військом мушу дистанцію зберігати, – сказав ласкаво ватажок, – але коли ми самі, то можемо, як і раніше, поводитися. Бо я приятель, а не командир! Ваших порад також не зневажу, хоч і власний розум маю, адже знаю, що таких досвідчених людей і жовнірів мало є в усій Речі Посполитій.
Гостя привітали по-давньому і дружня атмосфера запанувала в приміщенні, лише пан Рендзян не насмілювався поводитися, як у давні часи, і на самому краєчку лавки сидів.
– Що, батьку, гадаєте робити? – поцікавився Ян Скшетуський.
– Насамперед порядок і дисципліну втримати і жовнірів чимось зайняти, щоб від байдикування не в’янули. Бачив я добре, пане Міхале, як ви бурмотіли, що даремно я роз’їзди на всі чотири сторони світу висилав, але я мусив це зробити, щоб людей до служби привчити, бо дуже вони вже розніжились. Це по-перше, а по-друге: чого нам бракує? Не людей, бо налізло і налізе їх досить. Та шляхта, що до Пруссії втекла від шведів із Мазовецькогo воєводства, також сюди припреться. Люду та шабель буде досить, однак провіанту забракне, а без запасів жодне військо у світі в полі не витримає. Тому маю таку думку, щоб роз’їздам наказати приводити все, що лиш їм у руки потрапить: худоба, вівці, свині, збіжжя, сіно, і з цього воєводства, і зі сусідньої землі Мазовецької, яка також ще не бачила ворога і всього має надміру.
– Але ж шляхта на повний голос кричатиме, – зауважив пан Скшетуський, – якщо їм урожай і майно заберуть.
– Більше мені залежить на війську, ніж на шляхті. Хай кричать! Врешті, задарма не будемо брати, бо я накажу квитанції видавати, яких стільки вже наготував минулої ночі, що пів Речі Посполитої можна за них реквізувати. Грошей я не маю, але після війни і після вигнання шведів Річ Посполита заплатить. І що ви там балакаєте! Шляхті ж гірше, коли зголодніле військо заїжджає та грабує. Маю також думку ліси звідувати, бо знаю, що там купа селянства з майном ховається. Нехай краще військо Духу Святому дякує, що його надихнув обрати мене реґіментарем, бо ніхто інший собі тут ради не дав би.
– У вашої вельможності розум сенатора, це точно! – зауважив пан Рендзян.
– Що? Га? – пана Заглобу втішили лестощі. – І вас, шельмо, не в тім’я бито. Дивись, я ще намісником вас зроблю, нехай лише вакансія з’явиться.
– Дякую покірно вашій вельможності, – зрадів пан Рендзян.
– Ось вам моя думка! – провадив далі пан Заглоба. – Спочатку провіанту треба стільки зібрати, щоб ми могли облогу витримати, потім укріплений табір спорудимо, а тоді нехай приходить Радзивілл зі шведами чи з дідьками. Шельмою буду, якщо тут другий Збараж не влаштую!
– Як мені Бог милий, це слушна думка, – погодився пан Володийовський, – але як його озброїмо?
– Пан Котовський має дві гаубиці, а пан Кміциц – одну віватівку, в Білостоку є чотири октави, які до Тикоцинського замку мали вивезти. Ви, мабуть, не знаєте, що Білосток перебуває на утриманні Тикоцинського
