style="font-size:15px;"> Мацюсь анітрішечки не злякався, лише відказав:
– Все це дуже добре, але зараз війна й немає часу на хвороби та втому. Ви, пане старший міністр, знаєте всі справи, отже, повинні залишитися. Коли я виграю війну, тоді поговоримо.
– Але в газетах писали, що я йду у відставку.
– А тепер напишуть, що ви залишаєтесь, бо таке моє прохання.
Король Мацюсь хотів сказати: «Такий мій наказ», проте, мабуть, розум батька підказав йому в таку важливу хвилину замінити слово «наказ» на «прохання».
– Панове, ми повинні захищати батьківщину, повинні захищати нашу честь.
– То ваша величність воюватиме з трьома державами? – запитав військовий міністр.
– А що ж ти хочеш, пане міністр, щоб я просив у них миру? Адже я правнук Павла Переможця. [Господь нам помагатиме.]
Сподобалася міністрам така промова, і старший міністр був задоволений, що король його просить. Він ще трохи покомизився для годиться, та зрештою погодився залишитись.
Довго тривала нарада, а коли скінчилася, хлопчаки на вулицях загукали:
– Надзвичайний випуск! Кризу ліквідовано!
Це означало, що міністри помирилися.
Мацюсь був трохи здивований, що на засіданні нічого не згадувалося про те, як він, Мацюсь, виступатиме з промовою перед народом, як їхатиме білим конем на чолі хороброго війська. Говорили про залізниці, гроші, сухарі, чоботи для війська, про сіно, овес, воли й свині, ніби не про війну йшлося, а про щось зовсім інше. Мацюсь багато чув про давні битви, але нічого не знав про сучасну війну. І от скоро він мав пізнати її, мав зрозуміти, навіщо ці сухарі й чоботи і що в них спільного з війною.
Неспокій Мацюся зріс, коли назавтра, о певній годині, з’явився його іноземний вихователь, щоб розпочати уроки. Проте не минуло й половини уроку, як Мацюся покликали до тронного залу.
– Оце від’їздять посли держав, що оголосили нам війну.
– А куди вони їдуть?
– Додому.
Мацюсеві здалося дивним, що посли можуть так вільно виїхати, одначе краще так, ніж коли б тих послів посадили на палю чи піддали тортурам.
– А навіщо вони прийшли?
– Попрощатися з вашою королівською величністю.
– Я повинен вдати ображеного? – спитав він тихо, щоб не почули лакеї, бо інакше вони втратили б до нього повагу.
– Ні, ваша королівська величність попрощаєтеся з ними люб’язно. Зрештою, вони це зроблять самі.
Посли не були зв’язані, ні на ногах, ні на руках у них не було кайданів.
– Ми прийшли попрощатися з вашою королівською величністю. Нам дуже прикро, що починається війна. Ми зробили все, щоб не допустити її. На жаль, нам це не вдалося. Ми змушені повернути вашій королівській величності одержані ордени, бо нам не випадає носити ордени держави, з якою наші уряди ведуть війну.
Церемоніймейстер прийняв од них ордени.
– Дякуємо
