згодиться, – сказав Фелек. – Віддам, коли одужає, – додав він на своє виправдання. – Ходім на вокзал, і так уже згаяли десять хвилин.
У загоні саме робили переклик, коли Фелек і Мацюсь насилу протовпились на перон.
– Не розходитись! – наказав молодий поручик. – Зараз я повернусь.
Фелек розказав солдатам про нещастя з добровольцем і не без тривоги представив їм Мацюся.
– А що поручик скаже? – стурбувався Мацюсь.
– Поручик викине тебе з вагона на першій же станції. Про цього хлопця сказали, і то він кривився.
– Гей, вояко, скільки тобі років?
– Десять.
– Нічого не вийде. Хоче – хай лізе у вагон, але однак поручик його викине. Ще й нам перепаде на горіхи.
– Якщо мене поручик викине з вагона, я пішки піду, – крикнув обурений Мацюсь.
Його давили сльози. Він, король, якому слід виїжджати з своєї столиці на білому коні на чолі війська, під вигуки жителів, що засипають його квітами з вікон, – тепер тікає крадькома, наче злодій, бо хоче виконати свій священний обов’язок і захистити державу та підвладних, – а його ще й ображають…
Коньяк і лосось швидко прояснили обличчя солдатів.
– Королівський коньяк, королівський лосось, – хвалили вони.
Не без радості дивився Мацюсь, як солдати допивали коньяк його вихователя.
– Ну, братику, перехили й ти чарчину; подивимось, чи вмієш воювати.
Нарешті Мацюсь п’є те, що завжди пили королі.
– Геть риб’ячий жир! – вигукнув він.
– Хе-хе, та ти революціонер, – озвався молодий капрал. – Не задоволений режимом? Чи не режимом короля Мацюся? Будь обережний, синку. За одне таке «геть» можна дістати кулю в лоб.
– Режим короля Мацюся не суворий, – живо заперечив Мацюсь.
– Малий ще, невідомо, що з нього виросте.
Мацюсь хотів ще щось сказати, але Фелек спритно перевів розмову на іншу тему.
– Так от я й кажу. Йдемо ми втрьох, а тут як бабахне, я думав – бомба з літака. А це тільки ящик з ракетами. Потім аж зірки посипалися з неба!
– А на біса їм ракети на війні?
– Щоб освітлювати дорогу, коли нема рефлекторів.
– А там поруч стояла важка артилерія. Коні перелякалися і – на нас. Ми обоє вбік, а той не встиг.
– І що, дуже його поранило?
– Крові було багато. Його тут же забрали.
– От вона, війна, – зітхнув хтось. – Є там у вас іще коньяк? Що ж це паровоза не видно?
Саме тієї миті подали ещелон. Колотнеча, біганина, метушня.
– Нікому не сідати! – крикнув, підбігаючи, поручик.
Але голос його потонув у загальному галасі.
Мацюся й Фелека солдати кинули у вагон, мов два пакунки. Десь поблизу іржали коні, не бажаючи заходити у вагон, хтось мав причепити чи відчепити якісь вагони, ещелон подався вперед
