легше! – озивається він у відповідь.
А он стоїть собача будка. Брязкаючи ланцюгом, біля неї кружляє сторожовий пес.
– Ґа-ґа-ґа! – кричать крилаті мандрівники. – Та й гарний же ланцюг на тебе одягли!
– Волоцюги! – гавкає їм услід пес. – Бездомні волоцюги! Он хто ви такі!
Але гуси навіть не удостоюють його відповіддю. Пес гавкає – вітер носить.
Якщо дражнити було нікого, гуси просто перегукувалися один з одним.
– Де ти?
– Я тут!
– Ти тут?
– Я тут!
І летіти їм було веселіше. Та й Нільс не нудьгував. Та все-таки іноді йому хотілося пожити по-людськи. Добре б посидіти у справжній кімнаті, за справжнім столом, погрітися біля справжньої грубки. Й на ліжку поспати було б не погано! Коли це ще буде! Та й чи буде колись! Щоправда, Мартін піклувався про нього й щоночі ховав у себе під крилом, щоб Нільс не замерз. Але не так-то легко людині жити під пташиним крилом!
Та найгірше було з їжею. Дикі гуси виловлювали для Нільса найкращі водорості і якихось водяних павуків. Нільс ввічливо дякував гусям, але скуштувати таке частування не наважувався.
Траплялося, що Нільсу щастило, і в лісі, під сухим листям, він знаходив торішні горішки. Сам він не міг їх розбити. Він біг до Мартіна, закладав горіх йому в дзьоба, і Мартін з тріском розколював шкаралупу. Вдома Нільс так само колов волоські горіхи, тільки закладав їх не в гусячий дзьоб, а в дверну щілину.
Проте горіхів було дуже мало. Щоб знайти хоч один горішок, Нільсу часом доводилося ледь не годину блукати лісом, продираючись крізь жорстку торішню траву, грузнучи в сипучій хвої, спотикаючись через хмиз.
На кожному кроці його підстерігала небезпека.
Одного разу на нього раптом напали мурашки. Цілі полчища величезних лупатих мурах оточили його з усіх боків. Вони кусали його, жалили своєю отрутою, дерлися на нього, заповзали за комір і в рукави.
Нільс обтрушувався, відбивався від них руками й ногами, але, поки він долав одного ворога, на нього накидалися десять нових.
Коли він прибіг до болота, на якому розмістилася на ночівлю зграя, гуси навіть не одразу впізнали його – весь, від маківки до п’ят, він був обліплений чорними мурахами.
– Стій, не ворушися! – закричав Мартін й став швидко-швидко скльовувати одну мурашку за іншою.
Цілу ніч після цього Мартін, як нянька, доглядав Нільса.
Від мурашиних укусів обличчя, руки й ноги у Нільса стали червоними, як буряк, і покрилися величезними пухирями. Очі запухли, тіло пашіло, ніби після опіку.
Мартін назбирав велику купу сухої трави – Нільсу для підстилки, а потім обклав його з ніг до голови мокрим липким листям, щоб збити жар.
Щойно листки підсихали, Мартін обережно знімав їх дзьобом, занурював в болотну воду й знову прикладав до хворих місць.
До ранку Нільсу полегшало, йому навіть вдалося повернутися на інший бік.
– Здається, я вже одужав, – сказав Нільс.
