обшукати кімнату. Крім цього, я прочитав в очах Блессінґтона, що він боїться за власну шкуру. Важко повірити, що, маючи двох таких мстивих ворогів, він нічого не знав про їхнє існування. Він, звісно, чудово знає, хто ці люди, але в нього є причини приховувати правду. Будемо сподіватися, що завтра він стане балакучішим.
– А чи не можна припустити інше, – спитав я, – без сумніву, зовсім неймовірне, але все ж переконливе? Можливо, усю цю історію з каталептиком-росіянином і його сином вигадав сам доктор Тревельян, котрий мав потребу потрапити в кімнату Блессінґтона?
У світлі газового ліхтаря я зауважив, що моя блискуча версія викликала в Голмса посмішку.
– Любий Ватсоне, – пояснив він, – це було перше, що мені спало на гадку, але розповідь медика має підтвердження. Цей юнак залишив сліди не лише в кімнаті, але й на килимі, що лежить на сходах. Він дійсно існує. Носить черевики з тупими носаками, а не гостроносі, як Блессінґтон, і вони на дюйм із третиною більші за розміром, ніж лікарські. Ну, а тепер слід піти спати, бо я буду здивований, якщо вранці не отримаємо якихось новин із Брук-стрит.
Передбачення Шерлока Голмса збулося, але новина була трагічною. О пів на восьму ранку, коли похмурий день ще тільки займався, Голмс уже стояв у халаті біля мого ліжка.
– Ватсоне, – заявив він, – нас чекає екіпаж.
– А що сталося?
– Справа Брук-стрит.
– Є новини?
– Трагічні, але якісь невиразні, – повідомив він, підіймаючи фіранку. – Погляньмо… ось аркуш із нотатника, і на ньому нашкрябано олівцем: «Заради бога, приїжджайте негайно. П. Т.». Наш приятель лікар, здається, теж втратив голову. Покваптесь, любий Ватсоне, нас там дуже чекають.
Приблизно через чверть години ми вже були в будинку медика. Він вибіг нам назустріч із перекошеним від переляку обличчям.
– Така біда! – вигукнув він, стискаючи пальцями скроні.
– Що трапилося?
– Блессінґтон учинив самогубство.
Голмс аж присвиснув.
– Авжеж, цієї ночі він повісився.
Ми увійшли, і медик повів нас у кімнату, яка на вигляд була його приймальнею.
– Навіть не розумію, що ж я роблю, – вигукнув він. – Поліція вже нагорі. Я вражений до глибини душі.
– Коли ви дізналися про це?
– Щодня рано вранці йому відносили горнятко чаю. Покоївка ввійшла приблизно о сьомій, а нещасний вже висів посередині кімнати. Він прив’язав мотузку до гака, на якому зазвичай висіла важка лампа, і зістрибнув із тієї самої скрині, яку показував нам учора.
Голмс стояв у глибокій задумі.
– З вашого дозволу, – сказав він нарешті, – я б піднявся нагору й оглянув усе сам.
Ми обоє в товаристві медика пішли нагору.
За дверима спальні нас чекало жахливе видовище. Я вже розповідав про те враження млявості, яке справляв цей Блессінґтон. Тепер, коли він висів на гаку, воно ще більше посилилося. В обличчі не залишилося майже нічого людського. Шия витягнулася,
