також. Я повів мову здалеку, але, коли Голмс дізнався, що нас запрошують у будинок із парубоцькими порядками й що йому нададуть повну свободу, він погодився з моїм планом, і вже через тиждень після нашого повернення з Ліона полковник вітав нас у себе. Гейтер був дуже приємним і досвідченим чоловіком, котрий об’їздив мало не весь світ, і швидко виявилося, як я й очікував, що в них із Голмсом багато спільного.
Увечері, коли ми приїхали та пообідали, то облаштувалися в збройовій кімнаті. Голмс розлігся на дивані, а ми з Гейтером розглядали невелику колекцію вогнепальної зброї.
– До речі, – раптом озвався наш господар, – я візьму з собою нагору один із цих револьверів на випадок чогось.
– Чого саме? – вигукнув я.
– Тут у нас нещодавно сталася пригода, що перелякала всю околицю. Минулого понеділка пограбували будинок старого Ектона, одного з найбагатших місцевих сквайрів. Збитків завдали небагато, але злодії досі перебувають на волі.
– І жодних слідів? – поцікавився Голмс, нашорошивши вуха.
– Наразі ніяких. Але це – дрібна справа. Звичайний містечковий злочин, занадто незначний, аби зацікавити вас, містере Голмс, після тієї гучної міжнародної справи.
Детектив на комплімент недбало махнув рукою, але з його усмішки було помітно, що він задоволений.
– Нічого примітного?
– Та, мабуть, нічого. Злодії обшукали бібліотеку, і, слово честі, здобуток не вартував затрачених ними зусиль. Все в кімнаті було перевернуто догори дном, шухляди столів висунуті, книжкові шафи перериті, а зникли лише томик перекладів Гомера, два позолочених свічники, прес-пап’є зі слонової кістки, маленький дубовий барометр і клубок мотузки.
– Який дивовижний набір! – вигукнув я.
– О, злодії, мабуть, хапали все, що їм траплялося під руку.
Голмс гмикнув зі свого тапчана.
– Поліція графства мала б зробити з цього певні висновки, – зауважив він. – Адже абсолютно очевидно, що…
Тут я застережливо підняв палець.
– Ви приїхали сюди відпочивати, друже мій. Заради бога, не беріться за нове завдання, поки не зміцніли ваші нерви.
Голмс поглянув на полковника з комічною покорою та стенув плечима, після чого розмова повернула в спокійніше річище.
Однак доля вирішила так, аби всі мої спроби вберегти свого товариша зійшли нанівець, бо наступного ранку ця справа настільки втрутилася в наше життя, що вже стало неможливо залишатися осторонь, і наше перебування в селищі набуло несподіваних для всіх нас обертів. Ми саме снідали, коли до нас увірвався дворецький, забувши про будь-яку пристойність, і випалив, захекавшись:
– Чули новину, сер? У Каннінґема, сер?
– Знову грабунок? – скрикнув полковник, і його рука з горнятком кави застигла в повітрі.
– Вбивство!
