як шмарката малолітка.
– Та не переживай ти так. Знаєш, скільки дівчат на Аврелії заздрять тобі смертельною заздрістю? – Ясмін щиро милувалась видовищем розлюченої красуні, її рухливою рудою гривою, що відливала міддю у матовому сяйві поляризованих світильників.
– Мені та їхня заздрість до одного місця. От до цього, – Пела поплескала себе нижче спини. – Падли! – дівчина запустила подушку у дзеркальну стіну. – Мене, як останню дурепу, підставили… Як-би я знала, хто це знімає…
– Може, Оса в курсі.
– Ти так думаєш? Ні, я не вірю… – Пела аж зблідла від такого припущення.
– А хто із вас двох обирає душову кабінку? – Ясмін потягнулась усім своїм розкішним тілом, схилила голову на бік і змовницьки підморгнула подрузі.
Пела згадала, що кабінку для їхніх таємних зустрічей завжди обирала Оса. «Вб’ю суку!» – вирішила вона. А потім ще один здогад виплив з її пам’яті: хитра посмішка Ясмін в автобусі, коли вони уперше побачили одна одну.
«Побачили одна одну наживо, – виправила себе Пела. – Вона впізнала мене. Вона бачила записи з кабінок. Мене ж, завдяки тій зрадниці, знає уся ця клята Аврелія… От звідки ноги ростуть!»
– Так ти бачила мене… наші з Осою…
– Бачила. Мені сподобалось. Навіть дуже. Я відразу помітила, що ти не знаєш про запис, що ти кохаєш ту стерву по-справжньому. Таке неможливо зіграти, руденька… Я передивилась усі записи з тобою, які лише знайшла у мережах. Ти вартуєш більшого, я ж тобі кажу.
– Її вбити мало. Підлота, дрантя…
– Лиши в спокої ту Осу, мисли ширше. У щирому коханні гріха немає.
– Гріха? – перепитала Пела. – Нас вчать, що «гріх» є означенням застарілого релігійного уявлення про втрату цноти. Ти сектантка?
– Чого б це раптом?
– Я знаю, що на Тіронії багато сектантів. Серед людей, а особливо серед клонів.
– Я не сектантка. А щодо втрати цноти… Ти знаєш ці рядки:
Кохання є набуванням єдності,
кохання є накопиченням цноти,
сонячного запаху, нечемних напружень тіла,
річкової ходи через вузькі лази ревнощів,
під мостами помсти,
крізь отвори денних проникнень…
– Ні, уперше чую. Накопичення цноти? – дівчина ворухнула губами, наче смакуючи парадоксальне словосполучення. – Прикольно.
Й хто ж це написав?
– Одна заборонена поетеса.
– Заборонена? – здивування Пели було щирим. Вона вперше почула, що існують заборонені поети. – А чому її заборонили?
– Колись тобі розповім, – на обличчя Ясмін раптом набігла холодна тінь.
– А як її ім’я?
– Шерма Шайнар, вона з Ноли.
– А почитай ще щось з її віршів.
– Слухай:
Я знову прив’язана до платану.
Мене намастили медом, щоби комахи знали, куди летіти;
щоби
