Гордон так описує раду, що обирала наступника Самойловича: «Спершу було недовге мовчання, потім хтось поблизу назвав ім’я Мазепи, що було підхоплене і понеслося далі, так що неначе всі кричали: «Мазепу в гетьмани»! Інші закликали за Борковського, але їх скоро заглушили»153.
Іван Мазепа був обраний гетьманом, отримав клейноди й присягнув на вірність царям і правительці. Рік потому він так і писав Голіцину: «своею мя возвел на уряд гетьманский рукою»154.
Юрій Хмельницький
Величко, апологет Самойловича, з докором пише, що Мазепа став ворогом гетьмана, «добродееви своєму»155. Але, кидаючи услід за ним цей докір у «зраді патрону», історики грішать проти об’єктивності. Згадаємо: Самойлович змістив Многогрішного, якого заслали в Сибір. Многогрішний, спокусившись булавою з рук російських, зрадив Дорошенка (тут уже факт «зради» безперечний). А як бути з усіма іншими українськими гетьманами? Дорошенко – Опара, Юрій Хмельницький – Іван Виговський і так далі й таке інше. Боротьба за владу, що стала звичайною в Гетьманщині. У 1687 році Мазепа був винен тільки в одному: він знав і не попередив. Але, по-перше, як і більшість старшин, він цілком щиро вважав усунення справедливим. А по-друге, що б змінилося, попередь він гетьмана? Йти проти Голіцина з його стотисячним військом було неможливо. Тікати – в умовах тієї ворожої старшини, що оточувала Самойловича – не можна.
Поза сумнівом, як людина глибоко релігійна, Мазепа не міг згодом не мучитися цим епізодом. Наслідком його роздумів стала, зокрема, поема «Ей Іване, поповичу гетьмане»156. У ній він докоряв колишньому гетьману за неповагу «в войску волности и всѣм станом (сословиям – Т. Т.-Я.) належитой годности», за прагнення «в страхе сурово» правити, за спроби всіх посварити («жеби никто ни с ким не ѣл хлѣба»).
У 1693 році Мазепа знову подумки повернувся до повалення Самойловича і, немов виправдовуючись, говорив Вініусу, що хоча він разом із старшиною «били челом» – то лише домагаючись відставки гетьмана. А «чтоб ево разорять, имение ево пограбить и в ссылку совсем в Сибирь ссылать, о том де нашего челобитья, ни прошения… не бывало»157. Підписуючи чолобитну, Мазепа міг мати на увазі долю Дорошенка, тобто дійсно вважати, що Самойлович за минулі заслуги отримає «почесне заслання».
Що стосується моральної сторони прийняття булави, то якби Мазепа відмовився піти назустріч недвозначно висловленій волі Голіцина, він поплатився б кар’єрою або головою. Але цього мало. Його місце тут же зайняв би Кочубей (до речі, теж облагодіяний Самойловичем) або хто-небудь ще. Черга із старшин, що претендували на булаву, була довгою.
Доля Самойловича насправді була вирішена ще тоді, коли він уперше виступив проти Голіцина. І Мазепа назавжди засвоїв цей урок: як небезпечно відкрито висловлювати свою думку сильним світу цього.
Мазепа заплатив за булаву. Я маю на увазі не ті «тридцять серебрянників», про які
Гордон П. Щоденник 1684—1690. С. 150.
Листи I. Мазепи. Т. 1. № 100. С. 242.
Величко С. Летопись. Т. III. С. 15.
Ця поема була наведена С. Величком – «нѣкто з ближних его подручних такіе зложил и написав о нем рѣчи». Враховуючи, що в той час, коли Величко писав свій літопис, ім’я Мазепи знаходилося під забороною, він не вказав автора. Але інших поетів в оточенні Самойловича історики не знають.
Оглоблин. С. 82.
