vrai4. Я вирощував кабачки! Але сталося вбивство, і я послав кабачки до дідька. І відтоді – я чудово знаю, що ви зараз скажете: я мов примадонна, яка дає прощальний спектакль. І цей спектакль повторюється незліченну кількість разів!
Я розсміявся.
– Це правда. Щоразу кажу собі – це кінець! Та ні, з’являється щось нове! І мушу визнати, що зовсім не переймаюся тим, що не відійшов від справ. Якщо маленькі сірі клітини не тренувати, вони заіржавіють.
– Розумію, – сказав я. – Ви тренуєте їх помірковано.
– Авжеж. Я сам обираю. Для Еркюля Пуаро тепер самі лише «вершки»!
– І багато тепер «вершків»?
– Pas mal5. Нещодавно я ледве врятувався.
– Від невдачі?
– Ні, ні. – Пуаро знітився. – Але мене, Еркюля Пуаро, мало не прикінчили.
Я присвиснув.
– Винахідливий убивця!
– Радше не винахідливий, а недбалий, – сказав Пуаро. – Саме так, недбалий. Але не будемо про це говорити. Знаєте, Гастінґсе, я значною мірою сприймаю вас як свій талісман.
– Справді? – спитав я. – Чому це?
Пуаро не відповів на запитання прямо. Він продовжував:
– Коли я почув, що ви повертаєтеся, відразу ж сказав собі: щось трапиться. І ми вийдемо на полювання, ми двоє, як у старі добрі часи. Але якщо так, справа буде нетипова. Має бути щось… – він схвильовано махнув рукою, – щось recherché6 – особливе – fine7…
В останнє слово він вклав усю його своєрідність, що не надається до перекладу.
– Їй-богу, Пуаро, – сказав я. – Можна подумати, що ви замовляєте вечерю в «Рітці».
– Тимчасом як злочин не можна замовити? Ваша правда, – зітхнув він. – Але я вірю в щастя, у фатум, якщо вам буде завгодно. Ваша доля – бути поруч зі мною й захистити мене від непростимої помилки.
– Що ви називаєте «непростимою помилкою»?
– Не помічати очевидного.
Я прокрутив цю думку в голові, так і не зрозумівши суті.
– Що ж, – сказав за мить, усміхаючись. – І цей суперзлочин уже скоїли?
– Pas encore8. Принаймні… це…
Він замовк. Стурбовано нахмурив чоло. Руки автоматично поправили кілька предметів, які я випадково зачепив.
– Я не впевнений, – сказав він повільно.
У його тоні було щось таке дивне, що я вражено глянув на нього.
Його обличчя все ще хмурилось.
Раптом, рішуче кивнувши, він перетнув кімнату й підійшов до письмового столу біля вікна. Навряд чи потрібно казати, як дбайливо там усе було підписано та розкладено по шухлядках, тому Пуаро відразу ж знайшов необхідне.
Він повільно підійшов до мене з листом у руці. Мовчки перечитав його й подав мені.
– Скажіть мені, mon ami, який висновок можна з цього зробити?
Зацікавлений, я взяв листа.
Його було написано друкованими літерами на цупкому білому папері.
Містере Еркюлю Пуаро,
ви
Це правда (
Чимало (
Вишукане (
Витончене (
Поки що ні (
